“Тепер я знаю, що можна одночасно любити одну людину, а кохати іншу”

історія Катерини, госпітальєрки

— Я довго збиралася вам написати.

Не знаю, чи маю право просити розповісти про Антона…

— Я розповім вам дві історії.

А ви якусь оберете. Або не візьмете жодну.

114-й день війни, п’ятниця

Прев’ю

Я вчилася на історичному факультеті КНУ ім. Тараса Шевченка, з початком війни у 2014-му почала волонтерити у київському воєнному шпиталі. Тож моє коло спілкування зі студентсько-двіжового перейшло у військово-волонтерське. Тоді в голові чітко постало запитання: “А що я можу зробити для своєї країни?”.

Натрапила на рекламу школи госпітальєрів. Пройшла 7-денний курс. Три роки тому – перша ротація. Зрозуміла цінність роботи парамедиків, студентське життя втратило для мене сенс. Далі вступила на заочне до Інституту державної охорони на спеціальність “Державна безпека”. Ще якийсь час працювала в міжнародних організаціях. Останнє інтерв’ю на тій роботі провела з “мамою Танею”, медикинею Айдару. Вона розповіла мені все, що було у полоні. До цієї розмови я багато чула, але історія цієї жінки вбила мене повністю. Годі з мене цих ігор у “глибоку стурбованість” та гуманність. Я маю робити більше. З того часу я зі ЗСУ. У цивільному світі – спеціалістка зі стратегічних комунікацій,

24 лютого у мене не було варіантів, що робити. Я — госпітальєрка.

---

Михайло (любити)

Навчив мене стріляти з кулемета

2,5 роки тому я приїхала на чергову ротацію на позиції наших хлопців з 36-ї бригади під Маріуполем. Ми стояли під Широкиним. На ротації тобі точно не до друзів, знайомств чи, не дай Боже, кохання. А тут — він, кулеметник-розвідник Михайло. Він т-а-ак себе галантно поводив! З ним завжди було про що поговорити. Він навчив мене стріляти з кулемета. В якийсь момент я зрозуміла, що вже й дня не можу провести без Михайла. Отож, ми порушили велике правило: поцілунок на позиції переростає в дещо більше.

Ну капець, ледве нас не вбила

Якось я на нього образилася, накрутила собі, надумала. Пішла у свій бліндаж і цілий день з ним не говорила.

Вечір. На нас йде ДРГ. Мені в руки дають міну, кажуть: “Іди за Михайлом, він налаштовуватиме міномет, треба, аби хтось подавав”. Людей критично бракувало. Йду за ним і собі під ніс: “О, ось це зараз з ним, кудись йти…”.

Підходимо. Питає: “Ти ж знаєш, як міни засовувати?” Я гордо: “Приблизно”. Він там щось пояснює, а я про своє думаю. Беруся до роботи, запихаю міну…

Той як повернеться до мене, як засвітить червоним ліхтарем в очі і каже перелякано: “Зупинися! Ти не тою стороною сунеш!”. Думаю, капець, ледве нас не вбила. Засунула правильно. Перший постріл – пішов.

“Ти що cобі там надумала? Я люблю тебе”, — каже і цілує в носик. Відстрілялися.

Через 1,5 місяці ми зустрілися у Маріуполі. Я ще раз переконалася, наскільки ця людина для мене все.

Ти маєш знати, на світі є чоловіки, які хочуть бачити біля себе сильну жінку.

Переконатися, що він — живий

Ми були разом два роки. Мріяли про майбутнє, вигадували імена нашим дітям.

Але після однієї ротації він повернувся зовсім іншою людиною. Я зрозуміла, що йому потрібна підтримка та допомога. Намагалася з усіх сил! Та коли людина не хоче, щоб їй допомогли, то нічого не вийде. Михайло заперечував, що у нього є якісь проблеми. Я його дуже кохала.

Він більше не хотів, щоб я їздила на ротацію. В якийсь момент сказав мені: “Ні! З тебе досить”. Я така: “В сенсі, з мене досить? Це ж частина мого життя”. Сказав, що мати його майбутніх дітей має бути в безпеці. Мовляв, я маю бути фізично і ментально здоровою. “Прийде час, і ти зрозумієш, що я правий”. Раціонально розуміла. Емоційно — ні.

…Пригадую: їде на ротацію і я обов’язково до нього. Хоч 2 тижні побути поруч з ним! Я бігла до нього. Одного разу мені так хотілось його побачити, а не було машини, то я через сіру зону півтора кілометри пройшла, щоб побачитися з ним, хоч на 20 хвилин! Найбільшим щастям було переконатися, що він – живий!

Минулоріч, ми домовилися, що це його остання ротація. У цивільному житті він хотів стати пожежником. А тут у листопаді видає мені: “Я їду!”. Щось мені всередині підказувало, що цього разу краще не їхати. Не послухав. Сказав: “Я маю. Мої хлопці їдуть, як я без них? Це не по-нашому”. Його вибір тоді я не зрозуміла.

У грудні 2021-го ми розійшлися.

…Вже коли був на Азовсталі розповів, що хотів мені освідчитися. Але зупинив себе. Мовляв, мені не треба такого життя, не треба чоловіка-військового, якого майже немає вдома, і хронічного хвилювання за майбутнє. Перстень викинув в море. А я б погодилася! Це ж Михайло. Мій Михайло.

---

Антон (кохати)

Привіт, як справи?

З легкої руки моєї посестри ми познайомилися у фейсбуці. За першим “Привіт, як справи”, я й не помітила, як у перший же день проговорили 4 години! З Антоном виявилося ще більше спільного, ніж з Михайлом. Обоє любимо дурні якісь подорожі з палатками. Уяви, ми могли півтори години тільки про Джарилгач теревенити! І почалося.

Кожен день по декілька годин. То розмовляємо, то він співає під гітару. Нам завжди було мало часу, аби наговоритися. Вже через тиждень Антон почав ліпити з мене кращу версію мене. Два місяці я була щаслива за замовчуванням.

Вперше в житті мені захотілося стати ще кращою для когось, а не тільки для себе. Я прислухалася до того, що Антон мені казав. Вмів заспокоїти, змотивувати. Казав, що пишається мною все більше і більше. А я — ним. Військовий, командир взводу, розумний і талановитий. Іноді ловила себе на думці: “Боже, невже біля мене такий чоловік?”.

Антон завжди повторював: “Мила, мені так приємно, що поруч саме ти”.

Ми зустрілися з ним один єдиний раз. Це була коротка зустріч. Я ще більше переконалася, що цей чоловік – просто щось з чимось. Називав “моя Валькірія”. Ми планували влітку поїздку на Джарилгач, в його улюблене місце. А біля Хортиці він збирався мені показати своє місце сили.

Не бійся, ти - сильна! Ти - зможеш

24 лютого. Приходить повідомлення від Антона: “Почалося”. З цього моменту ми весь час були на зв’язку. Постійно запевняв мене, що я сильна, хоробра, відважна…

Від дзвінка до дзвінка я бачила, наскільки зростає його виснаження. За декілька днів війни він дуже схуд. Мама його не впізнала. Останні дні він спілкувався тільки зі мною. Я була єдина людина з усього світу, хто знав, що там насправді відбувається. Казав, що так його ще ніхто не підтримував.

“Мила, ти маєш їсти, спати. Не забувай, це не спринт! Це марафон!”, — досі в моїй голові.

Ми часто розмовляли про смерть, але чомусь 4 березня він випалив: “Ми всі будемо жити, але, якщо вже помирати — то гідно в бою!”.

“Не кажи дурниць, любий”.

Земля з-під ніг

5 березня. Останнє звукове повідомлення від Антона: “Привіт, мила, нас проривають, але ми тримаємося!”. Зникає зі зв’язку.

8 березня Антон мені наснився. Холодний та відсторонений. Каже, мовляв, я виконав своє завдання, я повертаюся. Усміхається. Протрактувала як позитивний знак.

Одне з моїх останніх повідомлень звучало так:

“Тримайте Нікольське! Згадай, Іловайськ. Вас можуть накрити, коли відкриють зелений коридор…”

10 березня. Медик його взводу пише: “Антон загинув”.

Ні, не може бути. Ти бачила його тіло? Бачила як вбивають? Може його просто поранили?

“Антон Гивак, командир взводу 140 батальйону загинув у бою під Нікольським”, — підтвердили у штабі.

Земля з-під ніг.

Ти ж Катя! Валькірія!

Подзвонила до його батька, спитала чи можу приїхати на похорон. Він мені: “А ви хто?”. Я розгубилася, кажу, не смію називати себе дівчиною Антона. Я його мила. Він для мене любий, я для нього — мила.

Приїхала. Cіла з його мамою говорити. Каже: “Антон про тебе згадував. Ти ж Катя! Валькірія! Ось послухай голосове повідомлення, яке він записав!”.

Через декілька днів привезли його тіло.

Коли мене запитують, що найгірше я бачила на війні, то це однозначно той момент, коли привезли його тіло, мати побачила його у труні і закричала! Гіршого я ще не бачила за все своє життя.

Я думала, що коли ми наступного разу зустрінемося, то будемо щасливі, посміхатися, цілувати та обіймати одне одного. Я зовсім не думала, що буду цілувати холодне мертве тіло.

Ми його поховали. Його мама наступного дня сказала, що Антон мав привезти наречену… Кричала над труною: “Чому вона зараз стоїть над труною???”.

Моя посестра каже: дуже добре, що Антон був щасливим останні місяці перед смертю.

Досі чекаю, що він мені подзвонить

Іноді я з ним говорю. Особливо, коли важко. Іноді я дуже на нього зла.

“Антон, я тебе люблю, навіщо ти кинув мене справлятися з усім цим гімном?”

Любий дуже любив грати на гітарі і сам складав слова та музику. Його побратими подарували мені його гітару. Обіцяв мене навчити. Тепер — самій.

Стосунки з ним, певною мірою, досі продовжуються. Досі чекаю, що він мені подзвонить, чекаю, що напише. Хоч і розумію, що цього не буде. Ось так історія з Антоном закінчилася. І продовжується по-своєму.

Зараз у мене є мета, і мені допомагають. Мають перейменувати в його селі вулицю на честь Антона. Також хочу, щоб йому дали звання Героя України посмертно. А ще з’явилася мрія заснувати фонд для дітей, які хочуть вчитися музики, але не можуть собі цього дозволити. Антон був самоучкою.

Все одно, продовжую тебе любити

Я знала, що Михайло в Маріуполі. На початку березня ми спілкувалися, попри образу. Раз на якийсь час виходив на зв’язок. У тому ж березні Михайло отримує перше кульове поранення. Зникає. Через тиждень — друге кульове поранення. Каже, що прориваються, що кожен день, як пекло. Я вже готова була сама їхати в той Маріуполь, щоб забирати звідти. І тут він зникає на 2,5 тижні.

Забрали в мене Антона, залишіть мені Михайла!

З’являється. Каже, що на Азовсталі. Розповідає ту історію, що хотів освідчитися і одружитися. Я вся в сльози, починаю відчувати себе винною. Розповідаю про Антона. Питає, чи була щаслива. Відповідаю - так. Каже: “Значить було того варте. Але я все одно продовжую тебе любити. У найважчі моменти в голові прокручую всі спогади про тебе, моя маленька. Це дозволяє мені триматися далі, дозволяє вірити”.

Як тільки він повернеться, я зроблю для нього ванну з лавандою! Знайду найбільшу, щоб для його зросту! Нагодую найсмачнішою їжею, допоможу повернутися до життя після цього пекла.

Якось каже: “Я помру, але в полон не піду!”

12 травня ми з ним востаннє поговорили. І 16 травня я дізнаюсь, що їм дали наказ здатися в полон для збереження життя. Моє життя і так зупинилося 10 травня, коли сказали, що Антон помер, а з цього моменту воно завмерло.

Один — в пеклі. Інший — мабуть, у Вальггалі

Кожен день засинаю і прокидаюся з однією і тією самою думкою, перше нагадую собі, що Антон загинув і його вже не повернеш, друге – що Михайло залишається в полоні і треба зробити все можливе, аби його повернути.

Я говорю з Антоном, я до нього звертаюся, щоб він захистив там, де я не можу. “Хай це звучить по-дурному, але якщо ти можеш захистити і врятувати Михайла, то, будь ласка, зроби це для мене”. Я вірю, що він мене чує. Коли мені привезли його речі, там був його браслет зі скандинавськими рунами. Цей браслет завжди зі мною на ротаціях. І коли я їду на евакуацію поранених, під обстріли, я беру цей браслет і відчуваю, що Антон поруч і він мене захистить.

Дякую тому голосу Антона, бо без нього вже стільки було шансів загинути, а я все ще жива. Один мій друг каже, що жива, бо так треба, бо вони за мене борються. Один — в пеклі. Інший — мабуть, у Вальггалі.

Весь мій обов’язок зосереджений навколо двох чоловіків. Про одного треба зберегти пам’ять, іншого – повернути з полону.

Молодша сестра Антона Гевака наприкінці квітня народила дитину.

Його сім'я каже, що племінник дуже на нього схожий.