– історія Анастасії зі Скадовська
четвер, 232-й день війни
Дімочка міг загинути ще в січні 2015-го, але доля подарувала нам ще 7 щасливих років разом.
Він воював у котлі в Дебальцеве і майже 10 кілометрів пройшов пішки з побратимами, аби вижити. Потім всі 8 років вони з побратимами підтримували один одного та дружили. Він завжди казав: “Вони не зупиняться на Донбасі. Вони будуть йти далі і далі…”. Так і сталося. Після окупації Херсонщини у Кривому розі його “розбійники” сформувалися в добровольчий батальйон, куди набирали тих, хто служив у 2014-му. Звісно, Діма за першої ж нагоди приєднався…
Рис і Скадовський технікум
Нас поєднав рис у далекому 2008. Тоді я навчалася у нашому Скадовському технікумі , а він – на 4-му курсі аграрного університету. На практику нас вивозили на рисові поля, а Діма був закріплений за однією з наших груп. В одну щасливу мить, коли ми спускалися в гумових чоботях з автобуса у воду, він подав руку лише мені. Ми з ним пересіклися поглядами, потім знову зустрілися восени, а вже в грудні почали жити разом.
Він був не романтиком, все вирішував швидко і по-чоловічому. Сказав – зробив. Але водночас був дуже чуйною і доброю людиною. Ми жартували, що вдома з нашими діточками я була злою відьмою, а він – добрим феєм.
У нас троє дітей: найстарша дочка – Софія, їй 12, середня – Мирослава. Наймолодший – хлопчик. Діма так хотів сина, що 8 років вмовляв мене спробувати ще. А коли завагітніла, назвав його Ярік.
“Я не буду ховатися!”
“Піду у військкомат дізнаюся, що там, коли нас будуть мобілізувати? Всім хлопцям з групи приходять повістки, а у Скадовську щось всі мовчать”, – сказав він ввечері 23 лютого. А о 4 ранку все почалося.
Ми встали, почали збирати дітей, а ще й з господарством треба було щось вирішити. Діма поїхав заправляти авто та у військкомат. Сказав, що вивезе сім’ю і повернеться.
Коли він відвіз нас з Антонівки у Скадовськ до підвалу знайомих і о 09.30 повернувся, у військкоматі нікого вже не було. Людей 10 їх стояло, а двері вже були зачинені. У сусідньому селі вже були російські танки, а наші хлопці з Херсонщини ще стояли під військкоматом, щоб іти воювати. Я ледве вмовила знайомого поїхати їх забрати звідти, поки ворожа техніка доїхала до міста.
Назавжди запам’ятаю 22 серпня 2014 року. Тоді Дімі вперше прийшла повістка і він покинув стіни Інституту рису НААН, щоб піти захищати рідну землю.
«Це мій долг. Я не буду ховатися!», – його слова наче червоною ниткою проходили крізь всі ці роки.
Він ніколи не ховався, а навпаки – першим йшов назустріч випробуванням. Так було і зараз. Він збирався приєднатися до побратимів та хотів пішки йти з окупації до них, як колись у Дебальцеве. Мої вмовляння не допомагали. Лише, коли зателефонували хлопці з 40-го і пояснили, що небезпечно пішки виходити з окупації, він трошки заспокоївся. Почав працювати на роботі та волонтерити: брав на фермі молоко та розвозив по організаціях, щоб допомогали дітками та малозабезпеченим, а решту – у місцеві магазинчики, де дуже дешево продавали всім жителям.
Це продовжувалося до того зловісного ранку, коли місцеві колаборанти вперше його здали.
“Тєбя сдалі”
Кожного разу його маршрут проходив крізь блокпост, де перевіряли документи, вантаж та відпускали до Скадовська. Але цього разу під’їхала машина зі зрадниками і, вже повертаючи документи, російський військовий промовив: «Ні, почекай! Телефон сюди! Паспорт!».
Діма дав все знову. Подивилися, віддали і відпустили. А вже після обіду мені з криком в слухавку зателефонувала знайома: «Настя, орки біля контори. Біля Діминої машини стоять, б’ють ногами по машині. Я сильно не можу виглядувать, я так тихенько дивлюсь..».
Я вмовляла: «Ти – мої очі! Дивися, що там робиться?». І тільки зібралася дзвонити Дімі, як почула гул машин….
Це були не просто машини, вони під’їхали до нашого дому. Вишли десь приблизно 15 орків, зайшли в двір з Дімою разом і почали обшуки всього, що бачили. Діма майже криком казав, щоб забрала дітей і пішла в іншу кімнату, але я не витримала і запитала: «Нащо ви сюди? Ми вас сюди не звали! Навіщо ви до нас прийшли?». І знаєте, що вони мені відповіли? «Вы 8 лет детей на Донбассе убивали.. Как вам это?»
Я досі пам’ятаю погляд одного з них і слова: «Ты мне что – то хочешь сказать?». Я з синочком на руках відповіла, що хочу просто подивитися йому в очі…
Надворі зібралися люди, а на них наставили автомати і просто не пускали до нас. Вони забрали Діму, системний блок, ноутбук і поїхали… Ні крики, ні вмовляння… нічого не допомагало. Двері зачинилися перед носом і я, не розуміючи, що робити залишилася з дітками сама.
Я почала телефонувати нашому директору. Кажу, що Діму забрали, а виявилося – і ще одного співробітника. Люди побачили, куди поїхали машини, та почали збиратися, хто з чим, і йти у тому ж напрямку. Ми всі пішли до току. Дуже багато людей зібралося тоді. А вони туди поїхали з перевіркою, ходили по господарству, шукали, бо хтось їм сказав, що там свою техніку ремонтують ЗСУ.
Але Діми там не було. Виявилося, що його посадили до іншої машини і відвезли на «Славу», де вони зробити собі базу. Хлопці домовились, що якщо до 8 вечора він не повернеться, не вийде на зв'язок, то всі знову збираються і йдуть туди. На щастя, десь о сьомій вечора прийшло смс: « Зі мною все добре. Я скоро буду.»
Дочекалися його і тоді він, як завжди неохоче, розповів, що посадили в машину, одягли мішок на голову і відвезли туди. Відправили різні кімнати: директора в одну, а Діму – в іншу.
Після перевірки на току, приїхав їхній головний (як виявилося, той, якому я в очі дивилася) і такий злий був. Зняв мішок з голови, дивиться і каже: «Що це у вас за мода така, що збираються люди?». Дуже йому не сподобалося, що люди можуть виходити. Бо хлопці кричали тоді, обзивали їх, але це все ще на початку, у квітні. Тоді люди ще не боялися і вірили у найшвидше звільнення.
Діма казав, що його не били. Казали: “Можеш не брехати, ми знаємо, що ти воював, був в зоні АТО. Тебе здали!”
У той час в нас в Скадовську була росгвардія. Це не ті військові, які вбивають. Ну, знаєте, як то кажуть “лайт”. Зараз людей ніхто не відпускає: вбивають і місяцями взагалі ніхто не знає, де вони і що з ними.
“Хочете вижити – виїжджайте”
Діма тоді зізнався, що коли побачив їх біля контори, аж легше стало. Бо заберуть з роботи, і ми не будемо цього бачити. Але машини поїхали додому… Він не хотів, щоб ми цього всього бачили, відчували на собі, але доля вирішила по-іншому…
Десь тижні два у цьому котлі ми варилися. Після Пасхи у цих колаборантів хтось спалив скирду, і вони, звичайно, дуже обізлилися: всіх, кого бачили, позбирали, кинули у машину, побили дуже і відпустили. Сказали: якщо за декілька днів не поїдете – буде інша розмова. Хочете вижити – виїжджайте.
Ми швидко зібралися, взяли дітей (тоді зв'язок у нас пропав, взагалі не було ніякого), і рано-вранці виїхали. Було дуже страшно, бо у Діми були татуювання патріотичні: на лівому передпліччі був наш герб, а на правому – шеврон «Кривбас». Ми дуже хвилювалися, щоб не роздягали.
Проїхали наш Антонівський міст. Зраділи, що нас ніхто не перевірив. Їдемо такі – «ура-ура» – і тут тільки до Бериславу під’їжджаємо, там блокпост. На блокпості знов все перевіряють рашисти. Все начебто нічого, але я бачу, що військові якісь інші, наче офіцери, людей 15. І хлопець з попередньої машини знімає одяг. Боже, у мене серце в п’ятки! Я кажу: «Діма, вони роздягають». І тут, той, що перевірив, каже машині їхати. Діма по газах – і швидко проскочив. Це, знаєте, Бог відвів. Якби його роздягли, ми всі б там і лишилися…
Вже коли за Давидовим Бродом побачили НАШИХ військовий, то неймовірно зраділи. З’явився мобільний зв'язок і першому, кому зателефонував Діма, був Сергій, його побратим з батальйону. Він спитав, чи буде місце для нього і почувши, що його завжди чекають, відвіз нас до кордону. А далі прямим ходом поїхав до побратимів своїх у Кривий Ріг.
Перед виїздом з окупації Діма зняв з шиї і віддав мені свій медальйон. А з ним був козак, якого зробила татові Софійка. Ми могли виїхати всією сім’єю, його б випустили, у нас троє дітей. Але його серце було там, він не зміг би просто сидіти і чекати. Він мав відвоювати свою територію. І відвоював…
"Настя, я знайшов Діму"
30 червня був день народження Мирославочки. Я приготувала торт і вже збиралася вітати доньку, коли прийшло смс від побратима: “Настя, привіт”.
Я тільки це прочитала, зрозуміла – щось трапилось. За день до цього ми списувалися з Дімою і він сказав, що вони підуть у наступ. У мене було якесь передчуття, але Діма як завжди заспокоював, що все буде добре.
Знайшла в собі сили, привітала доньку і лише потім почала з’ясовувати, що трапилось. Мені довго ніхто не відповідав, лише години через три-чотири прийшло повідомлення: «Настя, Діма загинув, тіло його не змогли винести з поля бою». І все.
Я почала телефонувати комбату, просити забрати тіло. Він пішов сам його шукати. Ще сподівалася, що він живий, але прийшло голосове повідомлення: «Настя, я знайшов Діму». Я зрозуміла, що вже все, немає ніякої надії…
Залишила дітей у Польщі із сестричкою, і поїхала на Кривий Ріг. В той час, коли я вже їхала, Діма ще був на полі бою. Йшли сильні обстріли, тіла змогли лише погрузити у машину, але бомби не давали їх вивезти. Вони ще добу пробули у машині.
Його серденько зупинилося 29 червня і лише 01 липня змогли вивезти його та ще одного хлопця Володю з Херсощини. Він також пішки виходив з окупації і одразу пішов до ЗСУ. Обидва добровольці. Обидва загинули, звільняючи рідну херсонську землю. Першим – Володя, а через декілька годин Діма.
Як мені сказали, вони відкрили “скриньку Пандори”. Розвідка казала, що там десь 15-20 рашистів, а їх було людей 300. Вони були зверху, а наші хлопці – знизу. І, кажуть, що з кулеметів їх просто «вистригали». Єдине, що встиг сказати Діма – «Я поранений» – і, взявшись за штанину побратима, змовк назавжди. Але український прапор все ж таки замайорів над Іванівкою і був початком поступового повернення Херсонщини додому.
“Мрію поїхати додому, на Херсонщину”
Мене до нього не пустили хлопці. Взяли у коло і сказали, щоб запам’ятала його таким, яким він був, – героєм. Лише вмовила судмедексперта сфотографувати татуювання, бо все-таки не хотіла вірити, та й досі не хочу. Згодом побратим скинув фото з поля бою і я його побачила. Хлопці знали, що наближається перший День народження синочка, вмовили віддати тіло раніше і ми його поховали 3 липня. З рідних була лише я і друзі, які виїхали. Навіть мама його не змогла приїхати з окупації.
Після поховання я поїхала до Польщі, забрала дітей і повернулася з ними в Україну. Це наш дім і наша земля. Ми хочемо бути тут.
Кожен день я мрію поїхати додому, на Херсонщину. До нашого рідного будинку, який Діма своїми руками будував. Все, що вдома зроблено, – це його руками. Усе робив він, до чого не доторкнешся. Ми якраз тільки закінчили ремонт, тільки почали жити...
Comentaris