– Історія Антона та Анастасії, медиків з Харкова
понеділок, 320-й день війни
"Ця світлина – про стійкість і незламність харків'ян, незважаючи на смерть, руйнування та величезні втрати", — Сергій Бобок, автор фото, яке потрапило в рейтинг The Guardian
Анастасія:
…Вперше ми побачилися, коли я привела свого сина до Антона на консультацію у 2020-му. Він – лікар-стоматолог, а я – медсестра у відділенні хіміотерапії для онкохворих. Під час першої зустрічі він виглядав дуже серйозним лікарем, але одразу мені сподобався.
Потім знайшов мене в Інстаграмі і написав: “дуже гарна”. Я відповіла йому: “мені дуже приємно”. Наступні 2 доби ми спілкувалися на про все на світі, а вже в понеділок Антон чекав мене під роботою з букетом троянд.
З першого побачення ми почали жити разом. На початку війни в березні ми зустріли вже другу річницю нашого спільного життя. А вже за декілька днів одружилися.
Але давайте про все по порядку.
“У мене немає дому”
Напередодні війни я свою квартиру здала знайомим і переїхала до Антона. Це перший такий важкий для мене крок.
Зазвичай у всіх попередніх стосунках чоловіки жили у мене. Я була захищена тим, що в будь-який момент могла сказати «Та пішов ти звідси!», бо живу в своїй оселі.
А тут мене забрали до себе – і почалася війна. (Кожного разу, коли чую пісню “У мене немає дому”, згадую вибиті вікна у своїй квартирі на Салтівці. Дуже боляче…)
В Антона була своя власна клініка, штат лікарів, які з ним працювали. Але після кількох прильотів по будівлі він залишився без роботи. А мій Інститут медичної радіології після початку війни на якийсь час не міг надавати допомогу. Ми з Антоном, мабуть, на другий чи на третій день дали оголошення в Інстаграмі, що можемо надавати допомогу людям, які живуть в нашому районі.
Люди почали дзвонити – і ми їздили. Антон – надавав стоматологічну допомогу, я – робила крапельниці, уколи, перев’язки. Спочатку – один-два виклики на день, а вже пізніше ми “відсвяткували” 100 видалених зубів в домашніх умовах.
У Харкові аптеки були зачинені у перші дні війни, тому місто залишилося майже без аптек та медикаментів. За два тижні після початку війни нас запросили до волонтерського складу, який організували наші знайомі на базі ресторану в центрі міста. Їм приходила гуманітарна медична допомога з інших міст та країн, а ми її розсортовували відповідно до потреб. Парацетамолу, ібупрофену, перев’язувального матеріалу було дуже багато, але ліків від цукрового діабету, тиску та інших захворювань бракувало.
Антон:
На складі ми захльобувалися із замовленнями, які не могли забезпечити. І я записав відео, просто з телефону, де оголосив збір коштів, щоб забезпечити специфічними ліками харків’ян, які цього потребували. І, слава силі Інстаграму, люди відгукнулися, з цього почалася наша більш активна волонтерська діяльність.
Я не медійна особистість і Інстаграм був, лиш щоб малюнки подивитися, підписників зовсім не було. Але за 3-4 місяці ми десь 1,5-2 мільйони гривень назбирали. За ці гроші купували медикаменти на наших українських складах, знайшли за оптовими цінами. Потім це збиралося, сортувалося і адресно доставлялося бабусям, дідусям, усім тим, хто не зміг, чи не захотів приїхати. У Харкові на той момент залишалося дуже багато матусь з маленькими дітьми, які не могли їх залишити вдома, щоб піти до аптеки.
“...Ти моя остання”
Настя: А далі – мій день народження. 28 березня у нас було 2 роки нашого спільного, але ще не подружнього життя. Антон мені подарував обручку, як на заручини, зі словами: «Я не вірю в інститут шлюбу, але ти – та єдина, котру я люблю і я вважаю, що ти моя остання. Ось тобі, на». Ми сиділи на балконі, я попивала вінішко і то було, як жарт. Типу: “Давай одружимось. Прикинь, як всі охриніють, коли дізнаються, що Соколов одружився!”
Антон:
Ну мені було 37, і я ні разу не був одружений. Не розумів навіщо. До того в мене було декілька серйозних стосунків, але так, щоб це викликало бажання поставити штамп у паспорті – це якось дико для мене було.
Настя каже: «Давай зробимо весілля. Влаштуємо великий кіпіш та привернемо увагу до Харкова”. Зайшла з такого прагматичного боку. У той момент здавалося, що про Харків забули, а такий хайп у вигляді нашого одруження приверне увагу до міста і допоможе зібрати більше коштів для допомоги людям. За декілька годин вона мене вламала
Ми зібрали і мера міста, і всю пресу, яку знайшли у Харкові, і волонтерів. Були підключені всі знайомі, які хоча б контакти до нас мають. Вони написали своїм знайомим, а ті знайомі – своїм знайомим. Ми їздили Харковом. Тут було багато репортерів, які знімали війну: і закордонні, і наші. Ми просто підходили до них і казали, що у нас 3 квітня весілля, і ми б хотіли зробити велику фотосесію. “Будемо розписуватися в метро, буде мер. Приїжджайте”. Ось так ми за 3 дні організували весілля.
Настя:
У день весілля було, як у кіно. Я сиділа, дивилась на Антона і думала: «О Господи, що я накоїла? Як тепер це розгребти?”. Мені ж то просто хотілося заміж за нього… і все! :)
То було дуже незручно, складно, ніяково, коли на тебе націлено 50 чи 100 фотоапаратів. Фотографи сварилися один з одним, хто буде нас фоткати, хто комусь заважає трошки огляд. А далі мікрофони, інтерв’ю…
Таке враження, що наше весілля бачив весь світ. У перший тиждень після одруження нам надіслали наші фото з Німеччини, з Австралії, Італії, Іспанії, Польщі. Пропонували взяти інтерв’ю з Японії. Ми були у прямому ефірі в Албанії. З Китаю мені навіть надіслали роздруковане фото з газети. Навіть там ми засвітилися. Ще ми брали участь у зйомках документального фільму Beau Willimon (головний сценарист серіалу «House of cards“) Дуже крутий чувак! А вже зараз побачили, що наше весільне фото увійшло до рейтингу за версією The Guardian.
Мабуть, найкрутіший весільний фільм, про який можна було мріяти – той, що зняли журналісти з Данії про нас. Це 40-хвилинний фільм про наше весілля: як ми готувалися до нього, як мені робили плаття, як я їздила перед цим додому у свою квартиру на Салтівці, де вибиті вікна… Дуже круте таке зворушливе вийшло кіно.
Антон: Натворили ми, звичайно, шуму. Масштаби вражають! Нам на весілля подарували купу грошей, на які ми купили ліки на потреби цивільних та військових. У лікарню поставили душові кабіни, щоб лікарі, які там жили, могли помитися...
Ми ліпили волонтерську діяльність самі, не маючи ні досвіду як це робиться, ні розуміння відповідальності перед державою за ці кошти. Як платити потім податки? Чи не платити? Все це було якось так… вирішувалось – та й добре. Ми старалися, люди були вдячні, і все круто.
“ТУРНІКЕ-Е-Е-Т!”
Антон:
А через 2 тижні ми потрапили під обстріл у центрі міста. Мене поранило.
17 квітня ми їхали за нашими волонтерськими потребами. Це була обласна лікарня, і ми повинні туди були привезти сушку чи пральну машинку.
Машинку віддали та на зворотньому шляху зупинилися біля найближчої аптеки щось докупити – і стався великий приліт по центру Харкова. Сумський ринок, Палац одруження, військовий шпиталь – ну так круто бомбануло. Маленька штукенція – 3 міліметри – потрапила під коліно і перебила артерію і вену в нозі. Це хвала всім богам, що в машині був турнікет.
Якось я пальцем затис, доковиляв до машини. Там вибігли мій дядя і Настя, наклала мені цей турнікет і ми поїхали туди ж, куди щойно привезли пральну чи сушильну машину.
До речі, саме в цей день зранку я знімав відео, як накладати турінкет. На цій самій нозі.
Настя: У той час як Антон вийшов в аптеку, я з собакою сиділа на першому сидінні за водієм. Коли все почалося, я побачила світло у вікно, схоже на феєрверки. Перша думка: «О Боже, як гарно», тому що це дійсно дуже сильно схоже на феєрверки. А далі лише одне в голові: «Тільки б Антон був живий». Дякую дяді Жені, він просто дав по газам, повернув в арку – і машина повністю була захищена. Не зважаючи на це, її все одно посікло маленькими уламками і собака мене від страху затащила під сидіння. Коли все затихло, дядя Женя виїжджає, відкриваються двері – і я бачу, що Антон вже хромає назустріч з криком: «Турнікет!», і матюкається дуже голосно.
А далі – за схемою: повна концентрація, ти в стресовій ситуації дієш дуже швидко. На емоції не було часу.
До операційної довозили з п’ятої чи шостої спроби. Чекали, поки обстріли завершаться. І потім десь години 4 – 4,5 години тривала операція.
Перший час Антону взагалі не розповідали, наскільки все серйозно, Мені лікар сказав одразу: «Ну давайте подивимось, будемо молитися, щоб нога була тепла і не почорніла…».
2 тижні Антон пролежав в обласній лікарні. Був і візок, і милиці, а відділення на 7-8 поверсах. Він мене без бронежилета не випускав взагалі, я була, як солдат Джейн.
“Я не знаю, чим нас ще можна залякати”
Антон: За ці дні, поки я валявся в обласній лікарні, а потім реабілітацію десь місяць проходив, Настя тягнула все сама. Вона втомилася, звичайно, але витримала.
Потім після закінчення цієї реабілітації вирішили пройти нормальне обстеження. Виявилося, що артерія не працює. У місці, де її зшивали, вона закрилася і не пропускала кров. Хоч з’явились нові маленькі судини, якими трохи циркулювала кров і живила стопу, цього було замало. Потрібна була повторна операція. Тоді моя теща, Вікторія Володимирівна, знайшла клініку у Німеччині, яка погодилась безкоштовно мене прооперувати. Я не дуже вірив, що це можливо, було складно поїхати з Харкова та жити в чужій країні, але водночас Настя і син Даня водночас могли бути подалі від війни.
У нас все приймається одноголосно: ми разом вирішили залишитися у Харкові на початку війни, піти волонтерити, і разом вирішили поїхати на операцію після мого поранення.
Всі ці пазлики склалися у повне розуміння: якщо у такій ситуації ми залишилися єдині, то я вже не знаю, чим нас ще можна злякати, що може завадити нам бути разом і, якщо вийде, радіти життю.
Кожного дня щось змінюється, але мені хочеться вірити, що наші стосунки стають глибшими, розуміння одне одного стає більшим. Ми разом йдемо до цього.
Настя
Ми зійшлися разом вже дорослими і сформованими. З Антоном в мене третій шлюб. Стосунки почалися одразу після жахливого другого розлучення. Антону потрібно було десь майже рік, щоб я трошки розслабилась і почала довіряти.
Антон:
Настя, як багато хто з жінок, питала десь на початку стосунків: «От тобі 37. У тебе за ці роки є якийсь образ жінки, яка тобі подобається? Які в неї параметри? І я підходжу під цей трафарет?». А у мене дійсно до зустрічі з нею були певні вподобання. Але Настя просто з ноги зруйнувала мій трафарет вщент. Те, що з нами відбувалося за 2 роки стосунків, у мене за останні 37 років такого не було.
Comments