- історія військової дешифрувальниці Катерини
Якби слова на папері могли
передати біль цієї дівчини,
то люди б перестали читати книжки.
278-й день війни, понеділок
Замість року – 9 днів
Я — старша солдатка, дешифрувальниця військових літаків.
Мені завжди хотілося служити або працювати в поліції. Тож після повноліття одразу пішла в частину, щоб почати опановувати військову справу на практиці, на той момент ще у Миколаєві. Мене взяли, а служити відправили до Луцька, що на Заході України. У травні буде 8 років, як я військова.
З Тарасом ми познайомилися в частині. Спершу просто спілкувалися тільки по роботі: “Привіт!”, “Бувай” та й по всьому. Тільки минулого літа він запросив мене погуляти у Тараканівський форт, неподалік Рівного. Тоді такииий дощ паріщив, ми були мокрі до ниточки! Але навіть при такій погоді він зміг мене вразити. Дивлюся — дістає з рюкзака термос з гарячим чаєм, піцу… Я аж про себе подумала: “Який турботливий хлопець!”. Потім мій переїзд, допомога з квартирою, з речима. Ставали щоразу ближчими. А розвиватися стосунки почали вже після його минулорічного дня народження.
Відверто кажучи, я мала поїхати служити ближче до Миколаєва, але він сказав: “Я не хочу, щоб ти їхала!”.
Залишилася в Луцьку і не пошкодувала про це жодного разу.
4 жовтня мав бути рік, як ми разом, натомість – 9 днів.
Страх, який душить
Тарасик зробив мені пропозицію через 7 місяців знайомства. Забрав мене на пару днів зі служби. Мене відпустили і ми поїхали у Буковель. А там на мене чекав неймовірний дім з отакееенним каміном! Ми їли смачну вечерю, дивилися фільм. Аж тут несподівано він встав, бачу, кладе руку в кишеню, починає говорити… А я ніби не чую! Якась така щаслива розгубленість. Щастю не було меж!
Коли він освідчився, я бігала по кімнаті і кричала: “Тепер я буду Редькіна! Я буду Редькіна!”. Каже: “Твоє щастя множить вдвічі моє!”.
До речі, вся наша історія зв’язана з цифрою 4. 14 травня Тарас освідчився. 14 липня ми розписалися… А наступної періодичності четвірок краще б ніколи не було.
З 24 лютого пілоти почали перебазовуватися. З ними — мій Тарасик. Довго не думаючи, через два дні я сіла за кермо і поїхала до нього. А я, щоби ви розуміли, ніколи толком не їздила. Здолати дорогу мені вдалося завдяки його: “Я в тебе вірю! У тебе все вийде!”. Так, півтори місяці ми були в одному місті. А тоді – ротації, ротації, ротації… Ми не бачили одне одного тижнями, але це не заважало нам спілкуватися щодня. Особливо було страшно, коли загинув наш перший льотчик Женя. Тоді Тарас почав розмову про гроші у випадку чого, а я зупинила його і сказала: “Мовчи! У нас має бути майбутнє! Ця тема – табу!”. А саму просто душив страх за нього!
Іноді посеред ночі дзвонила просто для того, щоб переконатися – йдуть гудки
Коли після ротації він повертався на тиждень-два додому, то не міг всидіти на місці, казав: “Я маю їхати!”. Як же ж мені складно було його відпускати. А він: “Мені треба боротися! Всі хлопці там! Ми маємо жити у вільній країні! Моє місце – там!”.
Тарас був надзвичайно розумний. Він розвивався незалежно від того, де перебував. Брав з собою книжки на ротації, в укриття. А людям навколо завжди намагався настрій підняти. Такий він був позитивний та сонячний! Його всі називали: “Тарасик”, ніколи “Тарас”. Навіть в умовах війни він міг нізвідки взяти і подарувати мені шоколадку. Одну із них я досі тримаю вдома, не відкриваю. Не можу.
Смерть має свої знаки
Я з самого початку ротації відчувала, що щось буде не те.
Зараз повертаю час і згадую, що було дуже багато знаків.
За місяць
Якось після прогулянки у тому ж Тараканівському форті, але вже з його татом, Тарасик вже збирався йти, і я його як обійняла, як втикнулася носом в плече і так про себе кажу: “Щось мені здається, що це останній раз”. Але йому вголос нічого не сказала. Я пам’ятаю, як він йшов, як не хотів, як закрилися двері….
Каже: “Я до тебе приїду ще на декілька днів, а тоді в ротацію”.
Не приїхав. Ротація почалася швидше.
За декілька тижнів
Перед цим він якраз проходив військові навчання. Пригадую, що був такий задоволений, так хотів покращити своє вміння, щоб перемогти. У нього було стільки запалу! А мені все одно було не по собі.
За декілька днів після цього я повертаюся додому, бачу на столі книжка, яку я загубила під час війни. А він знайшов і поклав на стіл! А на ній, дивлюся, моє улюблене бізе. І такий подарунок у красивому пакетику. Дивлюся годинник новий чогось на столі залишив, а старий, який тато подарував взяв із собою. І тут мене знову в холодний піт.
За 4 дні
Сниться сон. Стою у білому весільному платті, недалеко Тарас у красивому костюмі. Але веде мене до нього ЙОГО тато. Прокидаюся, телефоную і плачу в слухавку: “Зая, щось станеться! Щось станеться!”.
У суботу говорю з ним, а голос сумний-сумний! Не впізнавала мого Тарасика. Я допитуюся, що сталося, що з тобою. Він запевняв, що все добре. Але такого голосу я ніколи не чула.
У середу ми мали з’їхатися додому. Я замовила йому кульки, торт, все продумала. Хотіла хоч маленький сюрприз зробити на день народження!
Неділя 7:40
Бачу, дзвонить командир. Я беру слухавку і кажу: “Що ви мені так рано дзвоните? Що ви хочете мені сказати? Я нічого не хочу чути!”. Кидаю слухавку. Він передзвонює і каже:
“Тарасик загинув!”
“Що ви таке мені кажете? ЩО ВИ ТАКЕ КАЖЕТЕ??? ЦЕ НЕПРАВДА!”.
Я починаю дзвонити до нього. Абонент поза зоною. Телефоную до інших — ніхто не підіймає. Потім дзвоню татові Тараса: “Тату, що робити? Що робити?????”.
І тепер кожного разу перед очима: похорони, останні слова, ці дзвінки.
Герой, твій Тарасик
Я не вірила до останнього. Обривала всі телефони. Може, він катапультувався?
Командир Тараса мені потім каже: “Герой він! Не кожен би так вчинив! Стільки людей врятував!”
Те, що відомо зараз – Тарас встиг виконати своє бойове завдання і почав повертатися, але все, що встиг сказав в ефірі: “Бачу, по мені пуски!” . Тоді почав відводити літак від населеного пункту і впав у полі.
Видно, він вже все розумів. Бо спершу пілот рятує людей, тоді – техніку, і аж потім – себе. Це сталося в 4 ранку.
Може, Бога немає, якщо він так вчинив з нами?
Я вірила, що ми все пройдемо. Ми так хотіли дітей, вінчання. Щоб всі зібралися, щоб я була у білому платті, він – у костюмі. Як у тому сні!
Тато Тараса нам навіть подарував однакові медальйони, один із них знайшли біля Тараса у полі. Пригадую, як ми казали, що будемо дітям показувати, що от ми пройшли разом війну.
Не пройшли.
Я не вірила. Ні на похоронах, ні коли отримала свідоцтво про смерть. Мені чомусь здавалося, що все не так. До того моменту, доки не привезли його речі. А там зв’язаний котик-талісман, називав його штурманом. Обертаюся до його мами і кажу: “Це точно наш Тарас!”. А кошенятко було наполовину розірване.
Я досі не вірю в це. Не міг Бог забрати таку світлу людину!
Я йому пишу кожен день, говорю з ним.
“Доброго ранку!”
“Я тебе люблю!”
“Доброї ночі!
ДОСІ
ЩОДНЯ
Хоч й відповіді вже не отримую.
Останнє прочитане ним повідомлення: “Дуже люблю”.
Знайомі часто казали, що людям рідко таке кохання за все життя випадає, а в нас все було. Ми писали одне одному листи і передавали подарунки. Недавно зробила шеврон і намалювала картину кошенятко-авіатора. Нових в’язаних кошенят повісила на могилі. Одного подарувала батькам. Усі його подарунки зі мною, усі листи написані від руки.
Все є, а його нема.
Як я зараз? Заплющую очі і бачу його очі. Ті блакитні очі, які я називала своїм морем.
Якщо порівнювати життя ДО Тараса, з ним і без нього — то це ТРИ різні жінки.
З ним я відчула, що таке ДІМ.
Мені вирвали серце, а потім запхали назад і сказали: “Живи!”
Зараз я хочу зробити все, аби про нього пам’ятали!
Бо для когось він — статистика. А для мене — цілий світ. Втрачений світ.
Comments