- історія Ярини зі Львова
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
Ліна Костенко
Понеділок, 334 день війни
Коли хтось чує, що я втратила нареченого на війні, то чую: «Добре, що не одружились і не мали дітей». Люди не розуміють, що я втратила чоловіка, бо він був для мене тим, з ким я була готова створити сім'ю і мати дітей.
Найбільше болить те, чого ніколи не було.
А що так можна було?
Я познайомилася з Іваном, коли мені було 20. Тоді, три роки тому, моя колега Галя збиралася виходити заміж, і я запропонувала їй допомогу з підготовкою (вона, як виявилось, двоюрідна сестра Івана). Весілля було в містечку Сколе, на Львівщині.
Він був старшим дружбою, тож ми прикрашали зал разом. Звернула тоді увагу на борідку, на доглянуту стрижку. Це я вже зараз собі думаю, що то було кохання з першого погляду, а в той день цього не розуміла. Він робив компліменти, жартував і я собі думала: «Цікаво-цікаво… Що за хлопець? Чи є у нього дівчина?»
А потім ми роз’їхались. Коли приїхала до Львова, ще більше розуміла, що Іван мені дуже сподобався, знайшла його в соцмережах, хоч було складно це зробити. Минуло дні чотири – і опівночі у месенджері приходить повідомлення: «Привіт, маленька, як ти?». Як побачила, що то він, пищала на всю хату. Зав’язався діалог. А потім він приїхав до Львова, ми гуляли і коли прощались, то вперше поцілувались. Він ще сказав: «Ой, а що так можна було?»
Якось, під час розмови, запитав: «Ти будеш моєю дівчиною?». Я знову погодилася, і він знову мене запитує: «А що так можна було?» Ця фраза стала нашою.
“–Ти вийдеш за мене?
– Куди? По дрова?”
Ми одне одного дуже сильно цінували і поважали. Він думав, що не заслуговує мене, а я – що не заслуговую його. Десь через рік він мені зізнався, що знайшов мою сторінку, але чомусь думав, що не дотягує до мене. А я думала про те що, не дотягую до його доброти. Він був настільки доброю людиною! Я таких ніколи не зустрічала.
У травні ми почали зустрічатися, а в серпні він познайомився з моїми батьками, не підозрюючи про цю зустріч. Упродовж трьох років стосунків було різне, після розставань ми почали цінувати одне одного ще більше.
Коли я була за кордоном, а він в селі, я розпитую, чи йому не холодно, чи розтопив пічку. Він відповідає, що буде йти по дрова і після цього одразу ж запитує:
– Ти вийдеш за мене?
– Куди? По дрова? – питаю.
Я не могла це серйозно сприйняти. Він і раніше казав, що хотів би мені освідчитися за кордоном. А я казала, що погодилась би будь-де.
– Звісно, вийду, - відповіла.
Весілля планували зробити навесні або ж влітку 2022-го, але…
Відчиняйте підвали! Війна!
Мій тато воював у 2015-16-му. Я ж розуміла, що війна, яка почалась тоді, має у щось перерости, чимось закінчитись. Не може це тривати вічність.
Пам’ятаю, як прокидаюся 24-го лютого від дзвінка у двері, виходжу, а мені кажуть: «Михайло Ігорович тут живе?». Це мій тато. І я: «Так». Йому повістка.
Я кажу: «Він же повернувся з АТО». А вони: «Ну, зараз почалась війна».
Я кажу: «Війна вже давно триває».
Забрала повістку і сховала. Потім подзвонила Іванові, почала з ним щодо цього радитись. Кажу: «Не знаю, чи я це правильно зробила, я не маю права за тата вирішувати».
За 2 секунди дзвінок у двері: «Відчиняйте підвали! Війна! Війна розпочалась!». Я увімкнула телевізор, а потім розплакалась.
Це його вибір
Іван мене заспокоював, але одразу ж сказав: якщо йому прийде повістка, він піде на війну. Я була певна, що цього не буде, бо він не мав військового досвіду, за фахом – стоматолог. Якраз 24-го він «сидів на сумках», бо мав виїжджати у Чехію, де підтверджував свій диплом.
Коли почався повномасштабний наступ, Іван відклав свої плани за кордоном та почав брати активну участь у формуванні блокпоста та охороні рідного села. Через декілька днів пішов у військомат, щоб вступити до лав ЗСУ. Так і почалась моя найтемніша смуга в житті.
Ми підтримували одне одного попри власні бачення і уподобання, тому я не відмовляла, не переконувала залишитись вдома, а підтримувала його рішення. Я працювала тату-майстеркою. Іванові взагалі не подобалися татуювання, але він з повагою ставився до мого вибору, нічого не забороняв. І так само я розуміла, що це його вибір. Я не маю права відмовляти.
Поки він був у Львівській області, я до нього приїжджала, передавала речі. Пам’ятаю, він мені написав список всього, що йому треба. Ніяк не могла знайти звичайні резинові тапки, накупила йому дуже багато солодко, бо тато розповідав, що це підіймає настрій.
Коли приїжджала на полігон, побачила в його очах страх. Видно було, що він по-іншому це все уявляв. Дізналась, що у нього немає хрестика, і мені було дуже-дуже важливо купити, щоб передати з собою.
Коли ми шукали тіло, я казала, що має бути хрестик, показувала фотографію. Можливо, він носив його в кишені, а може і не одягав взагалі…
“Сонце, мене не буде”
Якось 2 тижні Іван був у нас на полігоні, потім його перекинули в пункт постійної дислокації бригади.
Іван завжди попереджав, коли пропадав зв’язок, він знав, як я переживаю. Казав: «Сонце, мене не буде». Навіть не сонцем мене називав. Він називав «Сон», бо сонце – то занадто довго.. Він казав: «Сон, я пропаду на 2 дні. Сон, ми на виїзд, мене 3 дні не буде».
Якщо чесно, я була на 100 відсотків впевнена: якщо щось трапиться, я відчую. Пригадую, 1 квітня, коли я прийшла додому, почалась сирена. А ми під час тривоги з мамою йшли у коридор, молилися, ставили подушку, ковдру і спали. Я з Іваном якраз переписувалась у той час:
“Якраз встигла зробити канапки. Беру з собою в коридор, повечеряю”, – ділюсь з ним. “Добре, сонце. Поїж і бережись”, – це останнє, що він мені написав.
Я ще тоді не знала, що це було останнє повідомлення. 2 квітня пішла на роботу. Це був найжахливіший день в моєму житті. Не люблю тепер цифру 2. Важко переживаю 2 число будь-якого місяця.
У нас з Іваном були перерви у переписці, тому я спочатку навіть не запідозрила нічого. У моїх мами з татом є домовленість зідзвонюватись щодня о восьмій ранку та о восьмій вечора. А в нас з Іваном такого не було. Я розуміла, що не завжди є можливість, тому я не хотіла його в такі рамки ставити.
Другого квітня я набивала дівчині тату «Люблю ЗСУ». А потім набивала Amor – «любов» французькою, і з клієнткою говорю: «Щось мені хлопець так довго не дзвонить». Знімаю рукавички, до телефона – а там в Інстаграмі повідомлення: «Хто вам Іван?», і я думаю: «Приїхали». Я в сльози, телефоную мамі, його братам. У цього хлопця, що написав, профіль закритий, знайшла його у Фейсбуці. Написала.
«Мені дуже шкода», – згодом відписав він.
Досі перед очима той діалог. Пам'ятаю, як на нього злилась спочатку, а з часом дякувала, що повідомив.
Зважаючи на те, що Іван усіх побратимів кликав на весілля, вони знали, що у нього була наречена. Виявилося, це був його побратим, з яким він був на полігоні. А йому написав хлопець, який був з Іваном на передовій. Згодом тато допоміг з'ясувати, що це 110 механізована бригада і вияснили, де саме Іван перебуває.
Я йому колись писала: «Хочу бути слабкою дівчинкою сильного чоловіка», а він відповідав: «Не зараз». Іван всім говорив, що повернеться, а зі мною був дуже-дуже чесним. Я пам’ятаю, що казала йому: «Сонце, я молюсь, ти повернешся. Все буде добре», а він у відповідь: «Ми не знаємо як буде…».
Досі є страх, що я забуду якісь фрази, забуду наші переписки. Тому я їх скріню, аби всі зберегти.
Тіла немає, людина є
10 днів він лежав на полі бою... 10 днів його тіло не могли забрати.
Через певний час мені вдалося зустрітись у Львові з його побратимом Юрою, який мені і розповів, як усе відбулося. Іван був командиром п'ятого розрахунку гаубиці. Того ранку вони працювали в самому пеклі, саме там, у Донецькій області, і стався обстріл. Там вони віч-на-віч побачились з ворогом. Це був мінометний постріл, пряме попадання.
Це був для мене дуже важкий період. Я пам'ятаю, до останнього не хотіла в це вірити, я молилася, щоб це була неправда, і думаю: «Боже, він же медик! Може, сам собі надав допомогу і якось там доповз до якогось будинку?». Заспокоювала себе всіма методами. Я молилася і не знала, за що я молюся – за те, що він живий чи вже як за загиблого… Я не знала, як молитися правильно. Плакала страшенно. Дізнавалась деталі через різних людей.
Згодом мені сказали, що тіло Івана привезли у Дніпро, сказали номер тіла. Відтак його привезли у Львів, але я заходила у морг – не хотіла його таким запам’ятати. Чекала його маму та братів на вулиці. Вважаю, що зробила правильно. Людина складається з душі і тіла. Так, тіла немає, але це не означає, що людини немає. Не варто думати, що людина там, в землі, – це тільки залишки землі…
Знаєте, я ніколи не розуміла, коли говорять «Похорон був гарним», а тепер я це розумію… Так багато людей прийшло його вшанувати. Я залишилась після похорону на пару днів, потім приїжджала на 40 днів.
Кожного місяця приїжджаю на могилу, прибираю там. Я навіть купила собі велику машину, якою можна їздити по тих дорогах в Карпатах. І поставила собі за мету – мати у горах будинок.
Жити за двох
У свідоцтві про смерть пише «вибух». І так само він був підписаний у Інстаграмі – blast. Раніше я би не надала цьому значення, але тепер воно видалось дивним збігом.
Вирішила, що я буду жити за двох і додала до свого прізвища «Чучман» його «Миньо». Зміна прізвища – це така моя можливість показати, наскільки сильно я його люблю. Я буду жити за двох і воювати за двох з його прізвищем. Воно ще додатково мотивує, нагадує, чому я тут, чому я це все роблю.
Я вступила до Національного університету оборони. Вважаю, що це спосіб впоратися із тим емоційним станом, в якому я перебуваю.
Звісно, військова сфера мене цікавила раніше, я не буду цього заперечувати. Але раніше я розуміла, що хочу сім'ю, дітей. Зараз у мене цього немає. Зараз мене цікавить аеророзвідка. Не знаю, як буде потім, але тепер мені комфортніше серед військових, ніж серед цивільних.
Зараз я навчаюся на курсах військової підготовки та здобуваю звання молодшого лейтенанта. На початку весни буде присяга.
Я не хочу будувати військову кар'єру. Просто хочу бути зараз корисною, поки війна триватиме. Хочу бути причетною до перемоги і зробити все для того, щоби ця загибель Івана була недаремною.
Розповіла історію: Ярина Чучман-Миньо
Записала і відчула: Аліна Хрищук
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук Дизайн фото: Крістіна
Фото, які використані на сторінці: особистий архів героїні та Христина Марцінховська
Yorumlar