- історія кохання Марії та військового Олександра
Хочу екранізацію цієї історії
336-й день війни
“Мама, не переживай! Зараз тато всі ракети відіб’є!” – заспокоює мене донечка під час повітряної тривоги. Через два роки після розлучення, у моїх дітей з’явився тато, а в мене – коханий чоловік.
Мене звати Марія. Я – майстриня із нарощування вій. У мене двоє дітей: дочці 5, а сину майже 3. Якщо чесно, завжди думала, що військові – це такі собі кремезні, брутальні дядьки, які мочать русню, але мій – дуже ніжний.
Це ідеальний чоловік, якого я знайшла. Мій Сашко.
Це ж проооосто спілкування :)
Якось у вересні 2022 року мені подзвонила сестра: “Слухай, у нашу волонтерську організацію прийшов запит. Військовий шукає дівчину, яка живе нормальним повноцінним життям. Без війни. Треба просто підтримувати контакт з ним, розповідати про своє життя. Щоб він трохи міг триматися за реальність поза межами війни”.
Я собі подумала: “Ну а чому ні? Це ж просто спілкування”.
Скинула Діані, керівниці організації, посилання на мою сторінку в Інстаграмі та чекала, поки він напише. Окрім мене, свої контакти Діані надіслали й інші дівчата, але вона передала Сашкові тільки мої.
Тиждень чекала. Сиділа ввечері і думала: “Боже, чого ж він мені не пише? Вже тиждень минув. Може, я йому не сподобалася? Може, він іншу обрав?”.
Я ж не знала, що йому тільки мої контакти надіслали. Думала, що він обирає. Сестра дзвонить: “Слухай, він все-таки на війні. Не сидить же там і не думає: кому писати, а кому не писати. Він зайнятий”.
30 вересня. Сповіщення у Signal. Запитав, як звати, скільки років.
Якщо чесно, я не знала, що саме про себе розповідати. Він мені відповів: “Заспокойся, я вже бачив твою сторінку в інстаграмі, все добре. Давай спілкуватися”.
Спочатку я його підтримувала, розказувала, що відбувається в моєму житті. Одного разу я запитала, про що він мріє, коли повернеться з війни. І він мені сказав: “Я дуже хочу, щоб в мене була своя сім’я”. Це мені дуже запам’яталося.
Ми були поруч, але не зустрічалися
Моєму Сашкові – 29 років. Він родом із Запорізької області. На момент повномасштабного вторгнення там жила його мама. Сашко на той час працював в Києві барменом. До цього він працював в Європі: в Австрії, Німеччині. Монтував сонячні батареї.
Я часто думаю над нашою історією. Згадую, як все починалося і розумію, що це не просто так. Що це наша доля.
Як виявилося, до 24 лютого Сашко працював в Києві неподалік від місця, де я жила. Але ми ніколи не зустрічалися, і не відомо, чи зустрілися би, якби нас не познайомили за таких обставин.
Після 24 лютого одразу записався в добровольці. За спиною мав досвід строкової служби. Спершу йому відмовили. Сказали, що немає місця і потрібно чекати. А в липні зателефонували і сказали, щоб був готовий. У часі це співпало з тим, коли його мама якраз евакуювалася з окупованого містечка до Вінницької області. Він зустрівся там з мамою, а наступного дня поїхав на війну.
Я з першого дня спілкування відчувала, що це людина, з якою в нас одна душа на двох. Я думаю, що в кожної людини є таке відчуття: твоя людина чи ні. От ми з ним просто однакові у всьому. Ми з ним спілкуємося – і я розумію, що ми на одній хвилі. Він мене на 100% розуміє. І я його теж.
Саша мені розповідав, що вперше почав задумуватися про серйозні стосунки зі мною, коли я надіслала йому браслет на фронт. Це було десь 2 тижні після знайомства. У нього був день народження 13 жовтня, я надіслала в подарунок 2 браслети і написала: “Один твій, другий повернеш мені, коли приїдеш в гості”. Він одягнув і написав: “Це саме те, що мені потрібно”.
Десь за 3 тижні від початку спілкування, він почав жартувати про весілля. Я йому якось сказала: “Було б класно, якби вам почали видавати звільнення додому”. Сашко мені відповів, що він вже просив у командира звільнення, але відпускають лише у зв’язку з сімейними обставинами.
– Ну то що, я обираю сукню чи краще вишиванку?
– Думаю, краще вишиванку. :)
В одній з розмов я розказала, що шукаю собі роботу, щоб не сидіти вдома і якось розвиватися далі. А він мені сказав: “Та нащо тобі ходити по різних салонах, ти можеш працювати вдома, якщо в тебе чоловік буде військовий”. Такі ось в нас були жарти. Я тільки зараз розумію, з військовими жартувати взагалі не можна :)
Відпустка за “сімейними” обставинами
Протягом першого місяця спілкування, я навіть не допускала можливості, що ми можемо зустрітися в реальному житті. Думала, що це залишиться на рівні переписки. Але коли в нього почалися бойові виїзди, я розуміла, що чекаю на його дзвінок або повідомлення. Без цього я не могла нічого робити, у мене нічого не виходило. Хотілося просто дивитися в телефон і чекати, поки з’явиться дзвінок від Саші.
Перед одним з виїздів ми майже всю ніч говорили по телефону. А я вже знала, що коли він так довго говорить по телефону, значить ось-ось. 1 грудня вранці написав: “Тебе чекає сюрприз”. Я дуже здивувалася, бо наче ніяких дат важливих для нас в цей день не було.
– Це приємний сюрприз?
– Побачиш.
Потім я пішла у своїх справах і отримала від нього повідомлення: “Я на виїзд, коли зможу – вийду на зв’язок”. А ввечері він мені кур'єром доставив 25 червоних троянд. З трояндами була записка: “Тільки не плач”. Я з тими трояндами майже всю ніч проплакала. Це був мабуть перший день, коли я відчула, що я хочу зробити все, щоб він якомога швидше повернувся додому. Мене просто переповнювали почуття. Через 2 дні він вийшов на зв'язок. Я йому тоді сказала: “Ну хто так робить? Ти мені пишеш, що їдеш на виїзд і тут же ж присилаєш троянди. Ти хочеш, щоб я вибухнула від емоцій,чи як?”. Він мені на це відповів дуже втомленим голосом: “В мене все добре, ти отримала від мене подарунок?”
Мене це тоді дуже сильно вразило: людина за 3 доби поспала 2 години і перше, про що він думає, чи доїхали до мене троянди.
Якось я захотіла поїхати до нього на фронт. Він тоді був у Донецькій області. Але в останній момент Сашко сказав, що не треба приїжджати, в них там неспокійно. І якось наша зустріч все затягувалася і затягувалася.
Десь 4-5 січня ми традиційно ввечері зідзвонилися перед сном. Він підняв слухавку і каже: “Ну то шо я пишу рапорт на відпустку за сімейними обставинами і приїжджаю до тебе? Останній раз тебе питаю?”.
Я зраділа і сказала йому: “Та-та, приїжджай!”.
А вже наступного дня він мені сказав, що йому підписали рапорт і він їде за сімейними обставинами додому. Пізніше до мене дійшло, що це за сімейні обставини і до кого він насправді їде.
Сашко спершу поїхав до мами. А 10 січня сюрпризом приїхав до мене. Як сьогодні пригадую. О третій дня телефонує і каже: “Ну так що, ти там мене зустрічать виходиш чи нє?”
Це був шок. Я вибігла з під’їзду, відкрила навстіж двері, і починаю шукати, де є чужа машина. Бо я ж знаю машини людей, які живуть в нашому дворі. Бачу одну чужу машину і розумію – це, мабуть, Сашкова, хоча всередині нікого не було.
І думаю: “О Боже, може він не туди приїхав? Де він?”
У цей момент я почула його голос позаду: “Ти людей взагалі не бачиш чи як?”.
Я тоді обернулася, а він стоїть в мене за спиною. Підбігла до нього і обійняла. Ми десь 10 хвилин мабуть просто одне одного обіймали. Насолоджувалися, що ми нарешті побачилися.
А потім Сашко сказав: “Ну ти ж розумієш, чому я приїхав? Ти будеш моєю дружиною?”.
Я погодилася і сказала йому: “Ти мій”.
Коли уявлала нашу першу зустріч, я думала, що буду просто плакати, і не зможу нічого сказати. В принципі, все так і відбулося… :)
“А він буде нашим татом?”
Моя доця дуже його чекала. Завжди, коли я говорила з Сашком, вона мене запитувала: “А ти з ким говориш? Це твій Саша, та? А він буде нашим татом?”. Ну, тобто, мені мала теж такі крючечки підкидувала. Я ще якось жартувала і казала Сашку: “Ви там якось таємно спілкуєтеся між собою? Я чогось не знаю?”.
Коли ми пішли за дітьми в садочок, син спочатку засоромився, не одразу пішов на контакт. Йому дуже важко почати спілкуватися з новою людиною. А Ліля підбігла до Сашка, стрибнула на нього, обійняла його і сказала: “Саша приїхав!”.
Вдома вони обоє на ньому стрибали, бігали, гралися. Було таке враження, ніби ми завжди жили разом.
А далі нас чекала розмова з батьками. Як тільки Сашко приїхав, ми з ним спілкувалися на тему весілля. Зрозуміло було, що він приїхав одружитися зі мною. І я була не проти. Але я розуміла, що для батьків це буде шоком, то запропонувала йому це зробити тет-а-тет. Ми домовилися, що тільки розпишемося, а шлюб в церкві і бенкет будуть після війни. Я пропонувала розповісти батькам вже після війни. Сашко мені відповів: “Добре, добре, заспокойся, я знаю, що робити”.
Коли ми перед вечерею з батьками пішли в магазин, Сашко купив якийсь алкоголь, квіти (ну, тобто набір такий, я здогадувалася, для чого). Прийшли ми додому, повечеряли. Я така дивлюся на нього в один момент і кажу поглядом: “Ні, не треба”.
Батьки знали, що ми спілкуємося вже 4 місяці, але я боялася, що новина про одруження буде для них шоком. Сашко звернувся до батьків: “Я хотів з вами поговорити. Я не просто так приїхав. Я приїхав, щоб взяти в дружини вашу дочку”.
І пауза.
Я на нього дивлюся: “Ми ж з тобою домовлялися тет-а-тет. Хто ж так робить?”
Батько, мені здається, почав тоді відговорювати Сашка. Сказав: “В Маші двоє дітей. Маша ще ж не спілкувався з твоєю мамою, їм треба познайомитися. Ще погуляйте, придивіться один до одного. Чого одразу одружуватися?”
Саша: “Мене все влаштовує. Мама заочно Машу знає. Вона рада за нас і знає, чого я приїхав сюди”.
А мама моя на мене дивилася: “А ти чого мовчиш?”.
Я просто плакала Сашкові в плече… і все. Мені більше нічого не треба було.
Сашко одразу пішов на вулицю говорити з мамою. Повідомив, що мої батьки дали добро. Мама моя тим часом до мене підійшла і каже: “Ну це ж не завтра?”.
Я така: “Ну ні, ні”.
За два дні.
“Розпишемо вас. Поки світло є”
Під час відпустки ми побули разом менше тижня. Але одружитися таки встигли.
За один вечір все собі розпланували, за 2 дні все купили. Сукня, взуття, віночок, вишиванка, наступного дня замовили букет нареченої. Пішли обирати обручки, а вже потім подали заяву в РАЦС.
Саша каже: “Обирай, яка подобається – таку візьмемо”. А я сказала: “Хочу таку, як в тебе, а в тебе має бути така, щоб зручно було автомат тримати”. На нас продавчині глянули здивованим поглядом.
12 січня ми прийшли в РАЦС і нам кажуть: “Давайте сьогодні розпишемо вас. Поки світло є”. Але Саша сказав, що ми хочемо в п’ятницю, 13 січня.
Вони на нас глянули: “Розписуватися в п'ятницю 13? Ви серйозно?”
Ми сказали, що вже собі все запланували і дата нам підходить.
Після подачі документів ми пішли до Діани, однокласниці Саші, яка нас познайомила. Хотіли їй подякувати, адже це вона написала, дала йому мої контакти.
Діана запропонувала нам рушники і організацію військового супроводу. Всі побратими Саші залишилися на фронті, а вона розуміла, що для нього це важливо. Тому через знайомих волонтерів домовилася із військовими з президентського полку, щоб в нього був супровід із десяти осіб.
Потім тато: “Ми прийдемо на розписку”.
Потім навіть швиденько організували доїзд мами Саші до Києва.
“У подружнє життя – кроком руш”
У день весілля Саша з самого ранку жартував: “У тебе залишилося ще 3 години бути “Венгер”. 2 години. 1 година.
Поки збиралися, паралельно стежили за графіком світла. Хвилювилися, бо в РАЦСі нам сказали, що нас розпишуть тільки, якщо буде світло. А ще я хвилювалася, як мине моє знайомство з його мамою, як наші батьки поладнають.
Саша каже, що він нервував більше, ніж в окопі в Бахмуті. Коли я його запитала, чому, він сказав: “Ну, я такого ще ніколи не робив”.
Розказував мені, що коли йшов забирати мій весільний букет, подзвонив командиру і зізнався, що дуже нервується. А командир йому: “Що безстрашний герой, злякався обручального кільця?”
У РАЦС ми їхали на його автівці з написом “ЗСУ”. Приїхали, моя донька підбігає з питанням: “Це ж тепер ти мій тато?”.
– Якщо хочеш, то буду.
– Так, хочу.
А коли отримали свідоцтво про шлюб – до нас підійшли діти обійматися. Саша показує їй свідоцтво і каже:
– Знаєш що це?
– Нєа.
– Це означає, що ми з твоєю мамою тепер чоловік і дружина. Знаєш що це означає?
– Нєа.
– Що я можу бути твоїм татом.
Вона розплакалася від радості і почала його обіймати.
Військовий супровід дуже підтримав морально Сашка. Коли ми ставали на рушники, вони дали команду йому: “У подружнє життя – кроком руш”. Потім розстелили нам рушник і аплодували.
Вдома нам подарували сертифікат на ночівлю в готелі. А коли вранці прокинулась, в мене вже було відчуття, що я дружина військового.
Саша ще мені тоді сказав: “Ну що, назавжди разом? На все життя? Ти тепер розумієш, що я слів на вітер не кидаю?”.
Нашу ранкову ідилію перервала повітряна тривога. Дуже близько були вибухи, і ми почали швидко збиратися.
“Живий, в нас все добре”
За 4 дні відправляла його на фронт.
Я йому розповіла, що коли він на виїздах не виходив на зв’язок, я завжди перечитувала наші переписки і прослуховувала голосові повідомлення, які ми надсилали одне одному. Мені це допомагало.
А він мені сказав, що коли ночував на бетоні на виїздах, також слухав мої голосові повідомлення, і вони гріли йому душу. Він казав собі тоді, що має триматися і має вижити.
Завжди, коли на виїздах, то пише мені повідомлення: “Живий, в нас все добре”.
Було таке, що 3 дні не виходив на зв’язок, але знаходив можливості через побратимів повідомити, щоб я не хвилювалася. А я вже передаю мамі.
Ми маємо взаємні фрази-обереги. Він каже, що улюблена фраза, яку я йому сказала: “Якби я мала крила, я б тебе на них взяла і оберігала”.
Як тільки він повернеться з війни після перемоги, ми хочемо взяти церковний шлюб. Для нас це дуже важливо. Говорили й про весільний бенкет. Саша одразу попередив, щоб я готувалася до великої кількості гостей, бо він запросить всіх своїх побратимів.
Моя сестра каже: “Якщо у вас все складеться – я знову повірю в Бога”.
Я знаю, що так і буде.
Comments