історія Андріани і Вадима
У Тіндера з’явився серйозний конкурент.
114-й день війни, субота
“Бережи себе і нашу неньку”
Бе-ре–жи себе. Тааак… І смайлик :) Так! Відправити.
Привіт, мене звати Андріана. І з початком війни у мене з’явилася нова звичка. Дивна, на перший погляд. Але згодом ви зрозумієте, що на все є причина.
Що я роблю? Пишу слова підтримки військовим, коли натрапляю на їхні відео у Тік-Тоці. І так майже місяць. Хочу, щоб вони відчули: тут їх чекають і дякують за можливість бачити щоранку новий день.
Відверто, я не шукала стосунків. Ви вірите в долю?
Отож.
Гортаю стрічку. Бачу відео Вадима з його фотографією під музику.
“Який гарний хлопець. А усмішка така щира і мила. Схожий на янгола у формі!”
Пишу коментар: “Бережи себе і нашу неньку”. Не минуло й двох хвилин – отримую від нього відповідь.
Тим часом Вадим вже перейшов на мою сторінку в Інстаграм. Я йому дуже сильно сподобалася – і він вирішив познайомитися. Так ми почали спілкувалися.
За декілька днів ми зідзвонилися. Він тоді тільки збирався на передову.
Будеш моєю дівчиною?
Кажуть, що кожна людина зв’язана зі своєю половинкою однією ниткою. Напевно, наша – довга і міцна. Днями і ночами спілкуємося, а нам все мало і мало. Так відчуваємо один одного, ніби знайомі вже багато років.
Він жив в Дніпрі, я – в Луцьку. Він працював на будівництві, я – в університеті. І, мабуть, якби не війна, ми б не зустріли один одного.
5 березня Вадим пішов добровольцем до військкомату, щоб стати на захист країни. Він напівсирота. Його батько помер, коли йому було 2 роки. У 17 років померли дідусь і бабуся, які опікувалися ним. З матір’ю не спілкується. Коли побратими можуть подзвонити до батьків або дружини, він дзвонить до друзів або до мене.
Одного дня приходить повідомлення в діректі. Вмикаю – там відео. Вадим стає на коліно і пропонує мені зустрічатися. Каже: “Я не можу зараз подарувати тобі квітів. І ми з тобою ще ні разу в житті не бачилися, але відчуваю, що ти моя людина. Ти – моя половинка, і я хочу, щоб ми зустрічалися. Ти погоджуєшся на це?”
“Так, я згодна”.
Разом спокійніше
Йшли Великодні свята. Він написав рапорт, аби вперше приїхати до мене. Сів на потяг.
Пам’ятаєте, 25-го квітня був вибух у Красному на Львівщині? Його поїзд мав бути саме в тому місті, але, на щастя, запізнювався. Моє серце в той час вилітало з грудей. Одразу дзвоню: “Виходь раніше, ми зустрінемо тебе”. Разом дійсно стало спокійніше.
На Великдень я жила в родичів на Львівщині, тому він одразу познайомився наживо не тільки зі мною, а й з родиною. У нас є традиція збиратися на могилках на Великодні свята, де священник відправляє службу за померлими. Ми пішли туди вже разом, як пара.
Говоримо з усіма, знайомлю родичів з Вадимом, аж тут він каже: “Мені трохи погано”. Дивлюся на нього – блідиий-блідий. 39,5. Вперше приїхав – і така висока температура. Виявляється, він простудився в поїзді, та ще й перехвилювався через знайомство зі мною та батьками. От, виявляється, що дійсно страшно :)
Ми завжди поруч
Минуло 3 дні. Він – на передову, а я – до Луцька. І знову спілкування вдень та вночі.
Відколи він з’явився у моєму житті, ми завжди поруч, попри відстань і війну.
Бувало, у мене на роботі проблеми. Я ввечері приходжу виснажена – і тут дзвінок у двері від кур’єра. Це доставка квітів від Вадима. Так зворушливо, що він далеко, та все одно піклується про мене. Замовляє мені їжу додому, коли сам сидить в окопах та харчується сухпайками…
Я вишиваю йому сорочку, щоб оберігала його там, передаю посилки на передову, хвилююся і молюся за нього.
Хоч ми бачилися лише двічі, та в нас багато спільних планів. Я сміюся: “Найважче буде після закінчення війни. Війна – це не страшно. Найстрашніше буде просити моєї руки та благословення в батьків”. А він надсилає мені колечка і запитує, які мені подобаються більше. Каже, що зробить пропозицію після перемоги.
Звичайно, я погоджуся :)
Comments