- історія Світлани та військового Сергія
Кажуть, що Бог дає рівно стільки випробувань,
cкільки людина може витримати
четвер, 386-й день повномасштабної війни
ДЕДУКЦІЯ ПРАЦЮЄ НОРМАЛЬНО
Той гіркий 2022-й рік ми зустрічали в одному закладі рідного Луцька. У різних компаніях. Я – працювала у швидкій, а Сергій – відслужив в армії та повернувся на завод. Годинник відбив 00:00, компанії запили бажання шампанським. Новорічна ніч якраз була у розпалі. Ми з Сергієм зустрілися на вулиці, десь близько 2:00. А ще привід, знаєте, такий символічний! Cловом, я рятувала собаку з дороги, аби машини не збили. Я – і так, і так, ходжу навколо неї, нервуюся, вмовляю… Аж тут якийсь високий хлопець бере її на руки, заносить у безпечне місце і починає гладити. Спершу вся наша увага була на собаці, але потім, як то часто буває, cлово за слово:
«Фу, як я не люблю таку погоду», – каже мені «рятівник собак» на проливний геть не новорічний дощ, що аж ніяк не збирався зупинятися тієї ночі.
«А я – навпаки, щось є в цьому романтичне..», – відповідаю.
«Якщо ти любиш таку погоду, то ти вроджена осінню…», – додає впевнено.
«Хм, логічно. Добре, вгадав. А далі?», – піджартовую.
О, а далі він з першого разу (!) зі 100% точністю відгадав дату мого народження – 25 вересня. Кажу йому: «У подружок спитав, перед тим, як підійти?».
«Ні, я сам, – каже. – Дедукція працює нормально».
***
Після святкування нового року ми активно спілкувалися місяць: гуляли містом, говорили по телефону. Нам постійно було про що поговорити. Симпатія між нами вже була, але ще не стосунки.
А потім раптом, за ініціативою Сергія, ми перестали спілкуватися. Якраз перед початком повномасштабного наступу.
Він мені ще тоді кіндер подарував з іграшкою доленосною. То був ОЛЕНЬ. Тож у відповідь на пропозицію перестати спілкуватися, я йому випалила:
«Не дарма ти мені того оленя подарував, тепер все зрозуміло» :)
ОСЬ-ОСЬ ЗАТЕЛЕФОНУЄ
25 лютого я дізналася, що Сергій мобілізований. Побачила в інстаграмі його фото у військові формі і написала без жодних роздумів та зволікань “Бережи себе”.
Поки він стояв біля білоруського кордону, ми ще час від часу переписувалися – десь місяць-півтора – але не зідзвонювались і не бачились. Потім він поїхав на лінію фронту – і відтоді настала тиша довжиною в два місяці. Чи був зв’язок відсутній? Чи йому не до того було? Але я знову написала перша. І він зателефонував. З того моменту ми почали спілкуватися щовечора, хоча б на 10 хвилин.
Я щодня чекала дзвінка, наче у постійному стресі. Cергій не виходив мені з голови. Не раз ловила себе на думці, що навіть на чергуваннях думаю не про роботу, а про нього. «Ось-ось зателефонує», – повторювала собі.
ПРИЛЕТІЛО
27 липня я була добу на чергуванні і чекала, як завжди, дзвінка. Телефон мовчить.
Зранку о 7.30 я здригнулася від звуку телефона і одразу зрозуміла – щось сталося. Телефонував Сергій, ледь прийшовши до тями.
«Котику, сталася біда. Був прильот і мені відірвало одну ногу», – каже виснажено.
Я в ступор. Що робити? Як себе поводити? Що йому говорити? Що в нього запитати? Що йому сказати? Як на це реагувати? У мене навіть у голові не вкладалося, що таке може статися…
Він розповідав деталі, а я не могла знайти слів, щоб відповісти. Мозок відмовлявся сприймати реальність.
Лише хвилин через тридцять до мене почало доходити. Тіло тремтіло, сльози лилися рікою. Я не знаю, скільки днів була у такому стані. Мені всі казали: «Свєта, візьми себе у руки! Ти маєш його підтримувати!».
Це найстрашніший день, який був у цьому житті. Спочатку це був звичайний день на фронті на Миколаївщині, поблизу Херсона. Сергій з побратимами якраз збиралися виходити на позиції. Прилетіло.
На щастя, неподалік були ще хлопці. Вони різко прибігли за пару хвилин надавати першу медичну допомогу і евакуацію з лінії фронту у найближчий госпіталь. Командир відділення на місці загинув одразу, другий побратим – трохи пізніше у лікарні. Сергій вижив.
МІЙ ГЕРОЙ
Минув місяць реанімації, і нам нарешті дозволили приїхати до Сергія в Одесу. Тоді я вперше познайомилася з його батьками, і ми разом поїхали до нашого героя.
Він розповідав, що готувався до цієї зустрічі, як в дитинстві до найбажанішої подорожі. Коли не можеш заснути всю ніч напередодні та, затамувавши подих, чекаєш ранку. Сидів на ліжку і періодично дзвонив комусь з нас, щоб дізнатися, коли вже ми приїдемо.
Мій стан тоді навіть не описати… Коли маєш заходити в палату і ти розумієш, що зараз його побачиш. Вперше за півроку! Я себе налаштувала: “Свєта, ти не плачеш! Роби, що хочеш! Хоч танцюй, але ти не плачеш… Ти не показуєш того, що шкода. Ти вже відплакала своє до цього”.
І ось ця мить. Заходжу в палату, просто дивлюсь на нього і бачу цей вираз обличчя, ці очі… Мені здалося, що він очікував, чи розвернусь і піду, чи залишуся. А я вже знала, що кохаю, і розуміла – ніколи нікому не віддам.
Я замовила нам однакові шкіряні браслети і зробила гравірування «Ти – мій герой». Тепер вони – наш талісман.
БУТИ ПОРУЧ
Він розповідав мені багато історій про те, як дівчата просто розходилися з хлопцями на фронті, не кажучи вже про поранення. Просто не витримували всього цього.
«Якщо після того, що зі мною сталося, ти від мене не відвернулася і не втекла, то вже не знаю, що має у житті статися, щоб сказала, що я тобі не потрібний», – почула я від Сергія під час зізнання в коханні.
З того дня ми майже ніколи не розлучалися: реабілітація, лікарні, дім, знову реабілітація. Я намагалася завжди бути поруч, розуміючи, що разом ми зможемо все. Навіть взяла наперед майже всю свою річну відпустку.
Сергій говорить, що у медичних питаннях я – його права рука. Йому подобається, як я бігаю з кабінету в кабінет, а він тим часом сидить собі безтурботно і чекає. Сміється, що якби були ноги, то поклав би ще на стіл і мотиляв, як дитинка :)
ЧИМ ГОСТРІШЕ, ТИМ БИСТРІШЕ
У листопаді ми поїхали на день народження його двоюрідних братів. І під час розсадки за столом мені випало місце на кутку. Усі почали відмовляти, що за приказкою, якщо сідаєш на куті, то не одружишся. А я відповіла: «Чим гостріше, тим бистріше».
Ми приїхали додому і Сергій дістав каблучку зі словами:
«Сама договорилася, що чим гостріше, тим бистріше! Тож виходь за мене, не будемо чекати». Сергій отримав своє ТАК.
Далі все йшло дуже швидко: заручини, підготовка до весілля і, звичайно ж, реабілітація, щоб якнайшвидше здійснити маленьку мрію – стати на ноги. Ми їздили до Одеси в інститут Філатова, сподіваючись врятувати око, але, на жаль, не вдалося.
14 січня стали чоловіком та дружиною.
***
Зараз Сергій в госпіталі готується до протезування. Я після кожної робочої зміни одразу біжу на вокзал та їду до нього. Мені дуже важливо кожну мить бути поряд, не хочу нічого пропустити. Ще трошки – і мій герой вийде з госпіталю своїми ногами.
Розповіли історію: Світлана Копищик і Сергій Копищик
Записала і відчула: Марина Недвиженко
Редакторки: Вікторія Ткачук і Христина Біляковська
Дякуємо за дизайн: Ярослава Романюк
Фото: Юлія Талах
Kommentare