- історія волонтерки Олі та командира роти Сергія
“Вони навіть можуть жити в різних містах,
І в своїх розмовах не торкатися головного,
Але ті слова, які він їй пише в листах,
Вона читає так, ніби їх не було до нього…”
Сергій Жадан
Середа, 363-й день повномасштабної війни
Квітень на Харківщині
Оля:
Останні 5 років я споглядала зі своїх вікон Бориспіль. Гарне місто на Київщині, але трохи далеке від мого дому. Народилась я приблизно за 500 км звідти, в Тернополі. Там я виросла, зустріла своїх перших друзів, встигла зрозуміти, що таке кохання, та розчаруватися в ньому. Там я сміялась, плакала, ходила своїми улюбленими вулицями в центрі міста, але навіть не підозрювала, що ці вулиці любила не тільки я.
Сергій:
Усі свої 30 років я думав, що знаю про Тернопіль все. Я там народився, тож мені відомі його людні місця та закутки. Знаю, як виглядає Тернопіль влітку та взимку, можу порадити, де відзняти найкращий в місті відеокадр та сказати напевне, про що думають перехожі. Але іноді, щоб відкрити щось чи когось нового в рідному місті, треба вийти за його межі.
Поки не почалась повномасштабна війна, я був командиром Тернопільської сотні. В 2014 пішов добровольцем в АТО, а 24-го знову повернувся на війну. Там, за сотні кілометрів від дому, я зустрів Олю.
Оля:
До війни я багато спілкувалась з військовими, займалась стрільбою. Мені це завжди подобалось. Я розуміла, що рано чи пізно наступ росіян все ж буде. 24-го лютого вже стояла на виїзді з Києва з бутербродами та гарячим чаєм — допомагала нашим бійцям.
Згадую, як шукала одяг, бронежилети, організувала штаб, де плели маскувальні сітки. А одного разу поїхала до себе в Тернопіль, щоб доставити гуманітарку на Київщину. На мене вийшов знайомий АТО-вець, з яким почала співпрацювати. Я йому дрон, він мені — звіт. Усе так добре йшло, що я познайомилась з хлопцями з його роти. Ми подружилися, спілкувалися щодо робочих питань. А в Інстаграмі мої фото вподобав командир роти — Сергій. Мені тоді здалось, що в нього дуже добре обличчя. І вже в квітні це обличчя зустріло мене на Харківщині.
Сергій:
Оля у своєму Інстаграмі була дуже активна, викладала багато сторіз, волонтерила, завжди весела та енергійна — цим мене зачепила. Але, на жаль, інтернет у Барвінковому був дуже поганий, тому нормально листуватися не міг. До того ж я інтроверт, і відкритися мені не так просто.
Наживо Олю я побачив у квітні. Вона тоді приїхала до нас і привезла багато волонтерки. А хлопці ніби тільки й чекали цього: “Піди, зроби їй чай або каву, поговоріть”. Я наважився. Ми вперше поспілкувалися трохи довше, ніж зазвичай. Хоч, пам’ятаю, що в голові мав багато думок, а висловити їх не міг.
На війні компліменти інші
Оля:
О-о-о, так! Хлопці нас “сватали” вже дуже давно, але ми про це не знали спочатку. Якось я передала Сергію дорогий тепловізор і вклала до нього записку. Раніше нікому листи не надсилала, а тут старалася вивести все гарним почерком. Уже на місці хлопці мені розказали, що він ту записку почав нюхати. Якби я знала, то збризнула б духами :)
У Барвінковому я побачила, що Сергій не тільки добрий, але й спокійний, врівноважений та вдумливий чоловік. Такого я ще не зустрічала, хоч була одружена раніше. Я люблю багато спілкуватися, а Сергій – більш закритий. Але ми якось так доповнюємо одне одного, що з першого дня на Харківщині почали жити разом. Я взагалі планувала приїхати туди на дні чотири, а залишилась на стільки ж, тільки місяців.
Спочатку наші стосунки будувалися складнувато:
Перші 3 дні: Сергій проявляє увагу до мене, ми спілкуємося.
4-й день: я їду в Тернопіль, щоб привезти авто для хлопців. Він до мене не телефонує, не хвилюється (принаймні, мені так здається).
Я їду назад з чітким наміром зрозуміти, що відбувається.
Ми говоримо, і він просить мене залишитися з ним.
Сергій:
Мені здається, що Оля досі ображається тоді за поїздку в Тернопіль, але я завжди мав однозначні наміри. Просто мені важко про них було говорити.
Оля:
Сергій також був одружений раніше, але довгий час залишався сам, тому не звик, що за нього на фронті хтось хвилюється.
Коли приїхала, спитала його: “То мені залишатися з тобою чи як?”.
Він каже: “Звісно, залишайся. Скільки сама захочеш”.
Зараз ми розуміємо, що він просто не знав, як проявити свої почуття. Спочатку Сергій навіть ім’я моє боявся назвати, але десь куртку дав, коли було холодно, десь посуд за мною помив, каву зробив (це військова база, там компліменти інші).
А з часом почав називати і “сонечком”, і “зайчиком”. Сьогодні це зовсім інша людина. Ми говоримо про все на світі: побут, розподіл грошей, теми шлюбного договору, одруження, дітей.
Мріємо насолоджуватися життям
Сергій:
Оля завжди підтримує мене у всіх рішеннях. Вона давно займається стрільбою і хотіла б вступити до ЗСУ. Чесно кажучи, я би хотів, щоб вона була ближче до мене. Проте хвилююсь за неї, бо це — війна. Для мене важливіше, щоб вона була в безпеці вдома, ніж поблизу мене, але на фронті. Навіть коли Оля приїждає, я відчуваю велику відповідальність, аби зробити зустріч безпечною.
Зараз нам трохи складно, бо від серпня, коли був у Бахмуті, ми мало бачилися. За весь час ще не мав відпустки, тому вже швидше хочу перемоги та повернутися додому. Ми мріємо багато подорожувати, відвідати всі країни (окрім росії, звісно). Щоб мандрівки були раз у місяць, на Новий рік та в наші дні народження. Мінімум 15 подорожей кожного року.
А ще плануємо одружитися і запросити багато людей на весілля. Ну і насолоджуватися життям!
Оля:
Коли я розповідаю йому про свої мрії, він мені про власні може не говорити, бо вони в нас однакові :)
Сергій створив “Дім ветерана” в Тернополі, де допомагають потерпілим від війни. Але поки він на фронті, я стараюся максимально допомагати йому в цьому проєкті. Якось вирішила зробити йому сюрприз: створила в “Домі ветерана” невелику монтажну студію. До війни Сергій був відеографом, тому дуже зрадів моєму подарунку. Казав, що такого йому ніхто не робив.
Мені здається, ми стали супер партнерською парою. Хоч насправді ми дуже різні. Буває, кажу йому: “Коли ти підеш в гори, я почекаю тебе внизу під парасолькою з коктейлем”. Але ми ніколи не змушуємо одне одного змінюватися.
Від минулого квітня ще жодного разу не сварилася, а моменти, в яких не сходимось, завжди обговорюємо. У цьому й запорука вдалих стосунків.
Сергій:
Оля має приїхати скоро, але не сама, а з американськими журналістами. А там, залежно від ситуації на фронті, може вийде пожити разом хоча б місяць. Буває складно підтримувати стосунки на відстані, але в Тернополі ми взагалі не знали про існування одне одного. Тому війна стала для нас не перешкодою, а навіть навпаки – об’єднала.
Comments