– історія волонтерки Аріши та військового Івана
Його схожість з її покійним батьком
викликає мурахи на тілі
четвер, 372-й день повномасштабної війни
Подвійно боляче
Минула зима принесла мені два болі: у січні помер батько, а в лютому почалася велика війна. Батька я дуже любила. Звісно, спершу був довгий місяць скорботи. Та 24 лютого я прокинулася інакшою, ніби перемкнулася. Сказала собі: “Досить вже плакати! Зараз не час”.
Мені 26, і я з Сум. 24 лютого росіяни вже їздили нашим містом. У мене почався стан самозбереження: треба було щось робити для себе, своєї родини, свого дому. Рідні сказали: оскільки я худенька і маленька, то не зможу бігати з автоматом. Тому я пішла волонтерити.
На базі ОДА розгорнувся гуманітарний штаб. Я попросилася туди. Кажу: “Дівчатка, заберіть мене, хочу бути корисною”. Морально було важко просто спостерігати за тим, що відбувається.
Ще з 2019 року я входжу до благодійного фонду “Добро в кожному”. Ми з іншими волонтерами допомагали притулкам для тварин та діткам в інтернатах. Робили це своїм коштом і частково за гроші спонсорів. Трішки допомагали й військовим на передовій.
Волонтерити під окупацією у березні було небезпечно. Транспорт, звісно, не працював – у штаб бігала на своїх двох. Щоразу, коли я виходила, мама мене хрестила, обіймала і проводжала, ніби бачить мене востаннє. Бо бували випадки, що люди зникали. ПоУ штабах волонтерів, знаю, били росіяни. Тож іноді нас просили не приходити, доки загроза не мине.
Коли почалася деокупація деяких наших регіонів, ми розвозили людям гуманітарну допомогу. Я перебрала половину свого одягу, щоб відвезти тим, хто потребує.
Красуне, я твоя доля
Після розмінування доріг ми почали вже виїжджати на захід, щоб отримувати міжнародну допомогу. У нас було багато поїздок, постійний рух. Я навіть не пригадаю точний день. Це була середина літа. Ми у справах заїхали на один із блокпостів у Сумській області. Там познайомилися з військовими родом із Буковини. Роздали їм продукти, якесь спорядження. І якось, знаєте, розговорилися: “Як ви? Як справи?”. Хлопці почали нас пригощати цукерками. Було дуже приємно і їм, і нам. Та й все, поїхали собі далі.
Незабаром настало свято Івана Купала. От цей день я вже добре памʼятаю. Отримую повідомлення: “Привіт, красуня, я твоя доля”. На той момент я працювала майже винятково з хлопцями, але на особисте спілкування часу не мала. Тому не знала напевне, хто б це міг бути. Я замислилась. І одразу пригадався мені один красень.
Коли ми почали спілкуватися, я зрозуміла, що це таки він – один із військових з того блокпоста. Він – Іван. Хлопець, який перевіряв мої документи. Знайшов мій номер у колег і вичекав момент, щоб написати у своє свято. Ну, на Івана Купала дівчатка загадують собі коханого, знаєте? І от тому він вирішив звʼязатися зі мною саме тоді.
Ми багато спілкувалися. Дуже швидко це переросло у те, що ми почали хвилюватися одне за одного. Ось це поширене сьогодні “Як ти?” було у листуванні ледь не щодня.
Метр 20 із табуреткою і 45 кг із броніком
Нещодавно бачила опитування: “Чи вірите Ви в кохання з першого погляду?”. Як же не вірити? Чоловіки у формі ніби всі на одне обличчя. Та ця людина чомусь мені запам'яталася. Кремезний красень, такий… чоловік, знаєте. Мені припали до душі його зелені очі (як у мене), а його глибокий погляд…
На вигляд Іван дуже серйозний. Я спершу думала: “Боже, це ж із ним тільки серйозні теми мають бути!”. Та коли ми почали спілкуватися, я пізнавала його більше. Виявляється, він може бути і ніжним, і лагідним, і чуйним. Можна сказати, що зовнішність оманлива в його випадку.
Іванко каже, що я “метр 20 із табуреткою і 45 кг із броніком”. Я – худенька і невеликого зросту, але 45 маю і без броніка, але то таке :) Він може обійняти мене повністю однією рукою. Багато моїх родичів говорили: “Ваня, та ти задавиш цю Арішу, ти такий здоровий”. Як от кажуть, що жінка має бути в чоловіка як за стіною. Так і виходить.
Мій тато теж був кремезним чоловіком. Він носив 52 розмір одягу, як Іванко зараз. І це далеко не єдиний збіг, який я між ними помітила. Від деяких я ужахаюся!
Це – доля. Рахуймо збіги!
Квітень. Мамі наснився тато, який ішов із населеного пункту, де на той момент дислокувався Ваня (з яким я ще не була знайома). А мама у сні йому каже: “Чого ти йдеш звідти пішки? Взяв би якийсь транспорт”. А він відповів: “Та чого? Я дійду”.
Ми, знаєте, якось на той момент не сильно взяли цей сон до уваги. Ну, наснилося, і нехай. Забули про це. Та потім уже, коли зʼясувалося, що мій майбутній чоловік служить у цьому населеному пункті, стало моторошно. Я нагадала мамі про цей сон, і вона теж була шокована.
Друге: коли ми з Ванею почали зустрічатися, я дізналася, що він за спеціальністю машиніст, але не працював за фахом. Мій тато 25 років пропрацював машиністом на “Укрзалізниці”. Це теж збіг?
А ще у Вані дуже багато татових звичок. Це навіть такі моменти, які можуть дратувати. Наприклад, різав хліб, і ніж не поставив на місце, крихти не прибрав. Як і тато колись. А ще Ваня завжди вміє мене заспокоїти, коли я роздратована. Намагається ніколи не йти на конфлікти, все залагоджувати. Як тато…
А ще, знаєте, ми колись з Іванком говорили про наші мрії. І я сказала, що тато прищепив мені любов до коней, і я б хотіла до нього доторкнутися, покататися на ньому. І знаєте що? Іван каже: “У мене вдома, в Чернівецькій області, є кінь”. У них так заведено, що в кожній родині мають бути корова і кінь. Він пообіцяв, що колись здійснить мою мрію.
Кажуть, що багато дівчат спеціально шукають собі чоловіків, схожих на татусів. Я не шукала. Ця людина ніби звалилась із неба, була мені послана. Мені було потрібне чоловіче плече. Я дуже сумувала за батьком, і мені дали його, але в образі іншого чоловіка. Тато пішов, а прийшов коханий, який хоч і не може його замінити, але може підтримувати так само.
Різні але схожі
Івану – 27. Він воює ще з 2014 року, пройшов багато пекельних точок. Захищати Україну було його свідомим вибором. Доброволець. Він віддав цьому все своє життя. Як наслідок – хронічні захворювання та регулярні лікування. Розумієте, це вже нервове. Але його це не зупиняє. Я кажу: “Ваня, може вже досить? Може…”. “Ні!”, - відповідає, - “Поки ця погань на нашій землі і поки я можу, я буду віддавати свій обов'язок державі”.
Любов до України – це, мабуть, ще одне, що нас поєднало. Я можу віддати останнє, навіть усі кошти, людині, яка цього потребує. І він теж так. Не шкодує здоров'я, сил, не спить ночами. А міг же десь ховатися, як, на жаль, багато чоловіків сьогодні. Я виконую роботу на своєму фронті, він – на своєму. Іван живе цим. Йому подобається бути захисником. Він каже: “Хто, якщо не я?”. Я кажу так про себе.
Так, ми трішки різні, але багато в чому схожі. Інколи можемо в один момент щось однакове сказати. А ще подібно складаємо речі в шафу. Обоє любимо спати в обіймах. Звісно, може так ми просто компенсуємо довгу відсутність одне одного. Але спільні звички у нас є.
Доповнюємо одне одного. Я – активна і запальна, а він – спокійний. Деколи навіть може сказати мені, щоб я трохи заспокоїлася, бо в мені забагато енергії. Якщо ми були б однакові, то втомлювалися б одне від одного. А так між нами є баланс.
Пізнати людину за місяць? Та-а-ак!
Ми більше не могли існувати один без одного. Це вже було не просто спілкування. Війна дає зрозуміти, що немає часу думати, роками зустрічатися. Ми пізнали одне одного десь за місяць.
Іван вже хотів чогось більшого. Може, через службу в нього був якийсь відчай. “Я не знаю, що буде завтра. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною, хочу, щоб офіційно. Хочу сім'ю”, – сказав.
Ми побралися 1 жовтня. Не влаштовували пишного весілля, бо, знаєте, одні гуляють, а інша мама десь плаче. Це зараз не на часі. Ми повінчалися й мали скромну сімейну вечерю вдома у його рідних.
Це все було дуже-дуже швидко, бо Іван навіть не знав, чи буде у нього відпустка. Я заздалегідь замовляла собі сукню та вишиванки на розпис і вінчання під форму чоловіка. І як на сумках сиділа і чекала, коли він подзвонить, скаже: “Бери квитки, ми їдемо”.
Дякувати державі, є можливість розписатися за добу. Одного дня ми таки взяли квитки та виїхали. Подали заяву, і наступного дня нас розписали. Це було так швидко. Ми вклалися у 5 днів із дорогою, які Івану дали на відпустку.
Він - мій янгол, я його оберіг
Мені бракувало опори, чоловічого плеча, підтримки. Хотілося, щоб хтось просто сказав: “Тримайся, я з тобою, ми все пройдемо”. Іван зараз замінює мені і тата, і друга, і чоловіка. Його поява в моєму житті стала спонтанною, але дуже потрібною.
Я вдячна йому за підтримку. Долаю кілометри, щоб просто кілька хвилин його побачити. Везу йому в фользі щось смачне, домашнє. Обовʼязково додаю свіжоспечений хліб. Він його обожнює.
А ще постійно роблю якісь сюрпризи, везу подарунки. Це можуть бути якісь дрібнички, як от парні речі. На день народження мама порадила подарувати Вані щось особливе. “Ти – його захист, це стовідсотково. Але треба і щось таке, що буде при ньому”, – сказала. Ми знайшли оберіг “Для воїна-захисника”. Це не просто хрест. Там є зірка як сонце, в середині – меч-захисник. Тепер він його ніколи не знімає. Навіть, коли купається.
Мені колись прийшла посилка від Івана. У ній була футболка з написом: “Мій янгол носить форму ЗСУ”, а на звороті написано “волонтер”. Не знаю, де він знайшов мого розміру. Певно, на замовлення.
У нас на двох однакові мрії. Найперше – перемога та мир, а ще донечка чи синочок. Після війни хочемо подорожувати Україною та світом. Спробуємо знайти спільну справу, яка буде подобатися та приносити прибуток. А поки працюємо над тим, щоб усе це стало можливим – кожен на своєму фронті.
Розповіла історію: Аріша Франюк
Записала і відчула: Вікторія Коломієць
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Дизайн: Ярослава Романюк
Comments