- Історія кохання військової Аліни та підприємиці Ірини
Це не інтерв’ю.
Це розмова-доказ.
Доказ того,
що кожен і кожна так чи
інакше знайде свою людину.
Неділя, 466-й день повномасштабної війни
Привіт! Мене звати Вікторія, я журналістка. І ні, це не моя історія. Хоча, як подивитися. Знаєш, читачу та читачко, мої близькі здебільшого підтримують мене у кар’єрі. Та, мабуть, вперше я не почула «Молодець!», коли розповіла, що підготувала для цього проєкту історію кохання геїв.
Сьогодні я познайомлю тебе з Аліною та Іриною.
Бо пишу про кохання, а не про стереотипні уявлення про нього.
“Це наша киця, її звати Соня, завжди доєднується до якихось розмов”, – пояснює мені 36-річна Ірина, підприємиця. Тим часом в іншому онлайн-вікні з’являється її однолітка – Аліна, військовослужбовиця. Розмова почалась якось легко та невимушено. Наче бачу жінок не вперше.
Норма у всіх різна
Аліна:
Я стала військовою ще у 2014 році, добровільно пішла. З того часу справу не змінювала. З Ірою нас познайомили спільні знайомі, чи то краще сказати “звели”. Те, що мене приваблюють жінки я зрозуміла десь в 17 років…
Ірина:
Мені однаково подобаються як хлопці, так і дівчата. Так завжди було, мабуть. Однак я не можу будувати міцний емоційний зв'язок з людиною, яка не здатна мене зрозуміти до кінця. Підкреслюю: з людиною!
Такий зв’язок мені вдалося створити саме з дівчиною. І це прекрасно. Це найкраще, що зі мною взагалі сталося в житті.
Коли я познайомилася з Аліною, я вийшла зі стосунків, де в хлопця, як з’ясувалось, була не одна я. А до того будувала стосунки майже 9 років. Але наші цінності та шляхи розійшлиcя. І це теж нормально.
Про свою бісексуальність я знала з підліткового віку. А п’ять з половиною років тому познайомилася з однією неймовірною жінкою, і, як бачите, цей союз досі триває.
Аліна:
Для мене, напевно, це був… Ми всі шукаємо себе періодично в цьому житті. Сексуальна орієнтація, вона… Ти не можеш прокинутись зранку і: «Все, от сьогодні точно» чи «Я народився і мені протягом життя подобаються тільки дівчата». Можуть подобатися і хлопці, але ти розумієш, що в принципі стосунки з ними – без романтичного якогось зв'язку, немає сексуального потягу до хлопців. Вони можуть подобатись, ти можеш все життя з ними дружити, але… ну не тягне і все.
Або знаєте як часто кажуть: “Просто ви ще не зустріли ТОГО САМОГО чоловіка!” Тобто? Кохання так не працює!
Мало того, якщо ти виділяєшся із суб’єктивного прошарку суспільства, то ти вже маргінал, а не людина. Треба тебе хутко в норму повертати! А що таке норма? Точно не “все, як у всіх”. Норма у кожного своя.
Ірина:
Я досі чую таку фразу: «Ой, треба ж чоловіка ще знайти!». Насправді я зустрічалася з гідними чоловіками, з дуже приємними чоловіками. Але дійсно, як каже Аліна, це так не працює. Я, наприклад, не можу закохатися в чоловіка, якщо він просто хороший. Жінок теж хороших знаю, але кохаю одну.
Аліна:
Я, напевно, не зіштовхувалась ще з такими стереотипами, які б мене дуже сильно ображали. Проте одного разу таки щось таке було… Один мій знайомий приревнував мене до своєї дівчини, бо подумав, що я її…заберу!
До зустрічі з Ірою я не була в стосунках. Якраз тоді вже розійшлися з попередньою дівчиною, через те, що у нас була досить значна різниця в віці. Вона була молодша на сім років. Трішки, напевно, не сходилися цілі в житті і напрям руху. А попередні-попередні стосунки в мене були довготривалі, 5 років я зустрічалася з дівчиною і вона потім вийшла заміж за мого друга, точніше за побратима.
Вони нас і познайомили, ці «зводники» :)
Залізобетонний план
Аліна:
Це було на старий Новий рік, ми з друзями зібралися просто погуляти містом, покататися на цьому колесі в Києві, яке на Подолі. Моя колишня дівчина запросила Іру (як виявилося, мою майбутню) теж з нами погуляти. Те, що це була добре спланована зустріч, мені ніхто не казав.
Ірина:
Мені теж сказали: «Там будуть мої родичі, друзі». Я така: «А, ну ладно». Але до такого сценарію я була готова. Бо запитувала у знайомої, мовляв, де я можу познайомитися з жінкою. А та вирішила зайнятися цим питанням ґрунтовно.
“Я читала коротко продовження цієї історії в одній із груп ЛГБТ-військових. Це правда, що ваші колишні потім одружилися?”, – не втримуюся.
Аліна:
Так, вони одружилися, ми гуляли у них на весіллі. Вже як пара.
Мені Іра сподобалася з першої зустрічі. Цікава людина, приємно разом, чому б не продовжити спілкуватися? Нові знайомства – це завжди класно. Перша зустріч, вона була не заради того, щоб прямо: «От, диви, коротше, от тобі дівчина, вперед, ви зустрічаєтесь найближчі 10-20-40 років».
Ми, коли тільки починали спілкуватися, мені здається, в мене було відчуття, що Іра мені от підходить прямо в усьому і я зустріла свій ідеал. От коли питаєш: «А що ти думаєш про майбутнє? Які плани?». І в мене такі саме були плани на майбутнє. Я дуже люблю подорожувати і мені завжди не вистачало у стосунках людини, з якою можна кудись поїхати. З якою я не буду відчувати себе суперорганізатором і нібито тягнути людину силоміць. З Ірою було легко, Іра така: «От, планую туди, планую сюди, була – там, була – сям».
Ірина:
Я була в захваті від її досвіду, мене вразило, наскільки вона сильна, що пішла добровільно служити, захищати нашу країну в 2014 році. Була дійсно вражена і відчула дуже сильну повагу до цієї людини. Ну і далі, як ми розвивали наші стосунки? Я пам'ятаю наше перше чи друге побачення. Ми обирали вино, здається, в магазині. Стояли поруч і в якийсь момент взялися за руки. Мене просто – як електрошоком, прибрало такою хвилею. Я зрозуміла, що цю руку не хочу відпускати ніколи.
Так, ми почали зустрічатися з першого дня знайомства.
До слова, ми обидві родом із Києва, тут живемо все життя.
Але не живемо життя одна одної.
Аліна: У стосунках з Ірою ми не половинки одного цілого, ми дві повноцінні людини, які додають одна одній профіти – відчуття безпеки, підтримки, тепла, любові.
Ми, можна сказати, окремо були за ті 4 роки, напевно, максимум днів на 4-5. Жити ми разом почали досить швидко. Нам комфортно разом, ми не відчували якогось там напруження, що, знаєте, коли люди весь час разом перебувають і не вистачає якогось особистого простору. Мені здається, що у мене був якийсь особистий простір, коли ти 8 годин на роботі. Ось цей особистий простір без партнера саме.
А початок повномасштабної війни змінив все. 25 лютого 2022 року почалася перша серйозна розлука.
Звісно, кажуть, вибір завжди є, але війна не сильно нам дає вибирати, що робити. Так, я могла залишитися з Ірою, поїхати десь на Захід України і не служити в армії. Але це питання, скоріш за все, вже до моєї власної совісті: «Чи потім би я собі пробачила?»
Треба щось робити
Аліна:
Чому я пішла воювати? Якщо не ми, то хто взагалі? Відчуття «ми малєнькіє люді», як москалі кажуть, воно не працює. Кожна людина може щось зробити на своєму рівні. Й у 2014 році в мене не було якихось там тем, що це не потрібно. Ми ще тоді знали, що це серйозна тема, це не просто антитерористична операція, це війна. І вона почалася у 2014 році. Нічого собі, “конфлікт”! Дві області «віджать»! Якби у 2014 році було те, що 24 лютого почалося, є велика ймовірність, що України на цей момент вже б не було.
Патріотизм в родині не підтримувався, мене виховувала мама, мамі завжди було ніколи, бо вона весь час працювала, виховувала мене і брата. Я не скажу, що там прямо якийсь патріотизм був, прямо такий там, Бандера і все інше. Звідки це взялось? Напевно, з оточення. В мене друзі з 2014 року, з початку війни… В мене є подруга, яка кардинально змінила свої погляди після Майдану. Ми тоді долучилися до одної патріотичної праворадикальної організації разом і продовжували вже військову службу разом з ними. Тобто, кожна людина може щось робити. Кожна наша дія щось змінює. Треба щось робити.
Тож 24 лютого 2022 року я знала, що повернуся на фронт. 23 лютого тоді почалася мобілізація оперативного резерву першої черги. Я на роботі попередила, що буду мобілізовуватися.
За себе не переживала: армія про тебе попіклується, вона тебе нагодує, одягне, дасть автомат і поставить якісь задачі, які ти маєш виконувати. А за Іру я переживала досить серйозно, тому що людина їде в абсолютно незнайоме місце, не має там нікого з друзів, знайомих, родичів. Тим паче не сама, ще з домашніми улюбленцями нашими. І треба десь жити, треба щось їсти, треба якесь спілкування, треба якийсь захист. Це мене понад усе бентежило.
Ірина:
Я прийняла її вибір. 25 лютого ми зібралися, Іра поїхала в частину, я зібрала собаку, кота і поїхала до Львова. Перший час було лячно, звісно. Та “накрило” мене вже влітку 2022 року.
У мене була сильна депресія, вона просто мене наздогнала, мабуть, десь ближче до зими, десь в листопаді. І тоді я вирішила пройти сесії з психотерапевтом.
Мені не вистачало її, Я дуже сенситивна, мені не вистачало обіймів. Того, як ми гуляємо разом, як ми разом проводимо час, ділимось своїми враженнями про одну і ту саму річ чи подію, наш побут. Реально, я дивилася на пари людей – і заздрила, що вони можуть робити разом якісь такі банальні побутові речі: вигуляти песика, пройтися в магазин, йти й триматися за руки, дивитися одне одному в очі, щось таке просте, людське.
З іншого боку, я намагалася чимось зайнятися, бо на момент повномасштабного вторгнення в мене не було офіційної роботи. Ми з моєю знайомою вирішили зробити проєкт з переробки одягу.
Аліна:
Спілкування онлайн, звісно ж, не порівняти з реальним життям. Може, комусь цього достатньо – просто порозмовляти телефоном. Я взагалі не уявляю, як люди в Другу світову війну чекали оці «трикутнички» польовою поштою місяцями. «Пишу тобі, моя люба, про те, що там зі мною все хорошо». А ще прикол в тому, що в той момент, отримуючи цей трикутничок, його чи її вже може й в живих не було.
Туга є, туга була, особливо, коли, наприклад, в секторі ти більш-менш на постійному бойовому чергуванні, але час є. Нема поранених – ти по суті чим займаєшся? Та нічим, сидиш в очікуванні поранених. В цей час є можливість подумати, чого ти хочеш взагалі в житті.
Ірина:
Може дивно звучати, але найгірший день той, коли вона раз в ніколи приїжджає. Бо я знаю, що вона скоро поїде.
Тактильна
Ірина:
Коли я повернулася зі Львова, хотіла чимось зайнятись, щоб не сидіти. Я не дуже рішуча стосовно якихось соціальних проектів, тож шукала, де могла би долучитися до волонтерства або щось таке. Ну і тоді Аліна підкинула мені ідею спробувати розробити тактичну білизну для жінок, тому що в армії немає забезпечення саме для дівчат.
До речі, зараз в Аліни безлімітний доступ до складу білизни нашого бренду.
Аліна:
В мене тепер тільки наша білизна. Нащо мені десь щось інше купляти?
Ірина:
Бренд називається «Тактильна» Я поставила його більше у фоновий формат, я хоч і пройшла курси з SMM, але хисту до онлайн-продажів, до просування свого продукту я не маю. Можливо, колись знайду людину, яка мені допоможе в розвитку або зможу якимось чином масштабувати цю ідею.
Аліна:
Так, Ірина мене чекає насправді. Я ж сказала, що потім цим буду займатися. Я не знаю як, бо я в цьому не шарю від слова «взагалі». Ну доведеться! Що робити! :)
Але ще поясню вам, чому ця білизна для військовослужбовиць. Без реклами, чесно!:)
Отож, коли приходиш в армію, чоловічу білизну видають. Чоловічі там труси, футболку можеш отримати спокійно. А жіночі “трусєля”? Жіночої білизни ніякої нема. І виходить, що ти маєш сама собі все купляти. А на українському ринку це варіант купити топ, в якому ти будеш 24/7, він тобі не буде терти, він тобі не буде тиснути, в нього немає цих суперкісточок, які впиваються прямо в тіло, і ти його зможеш спокійно носити від «броніком».
Я от, наприклад, ношу білизну, я її не знімаю на ніч. Я в ній 24/7. Коли на бойових, в мене немає цього моменту, що треба зняти топ, вдягнути футболку. Коли?
Якщо зараз буде обстріл, я що, буду голяка бігати? Або шукати там «ліфон», де я його забула чи що? В ньому має бути зручно 24/7, тому ми розробили ці топи. Вони не мають такої сильної «утяжки», як спортивні, які носять годину-дві. Він м'якенький, він швидко сохне, нормально переться. Одягаєш і ходиш в ньому постійно.
Іра зі мною радиться постійно. Сама повністю все розробляє, весь процес пошиття, замовлення чогось, закупки всього іншого….
Вона завжди поруч
Аліна:
Коли ми переможемо, і я повернуся, то точно поїдемо на море, правда, Іра? І сподіваюся, що до того моменту у нашій квартирі почнеться новий етап життя під назвою “Ремонт”.
Ірина:
Ми всі дуже чекаємо на нього. Я вже спланувала дизайн, до речі.
Аліна:
Да, дизайн уже спланований.
Ірина:
Наше спільне життя насправді тільки починається. Це така вимушена пауза.
Аліна:
Про наше життя мені нагадує білизна. Я в ній постійно ходжу. Та й Ірина не дає мені забути про дім :) Приходять фоточки і відео прогулянок собакою, як котики штурмують Іру, поки мене немає. А потім, коли я приїжджаю у відпустку, то пес потім мене виганяє з ліжка, бо це його місце.
“А що плануєте на майбутнє?”, – цікавлюся.
Ірина:
Бути щасливими до самісінької старості!
Аліна:
Але й від прагматизму не відмовляємося! Значить. Спочатку ремонт, потім машина, дача в нас вже є, тоді – подорожувати. Подивимося, що там наше чудове законодавство з Верховною Радою щодо цивільних партнерств придумає. Було б дуже класно реально мати можливість узаконити наші стосунки в Україні, бо ще у 2020 році ми, по-моєму, планували їхати в Копенгаген одружуватися, але COVID-19, самі розумієте… Тепер – війна.
Ірина:
Може, то і на краще, може ми, все ж таки, дочекаємося зрушень якихось законодавчих в нашій країні.
Розповіли історію: Ірина Коваленко та Аліна Гордєєва
Записала і відчула: Вікторія Коломієць
Літературна редакторка: Христина Біляковська
Редакторка: Вікторія Ткачук
Фото: violet_myst
Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Rainbow Beyond Borders Fund.
Відповідальність за зміст несе авторка.
Comments