історія військової журналістки Ірини та військового Петра
середа, 147-й день війни
2015 – 04.03.2022
Військова журналістика. Самотність. Війна
…Війна для мене почалася 8 років тому. Я – військова журналістка. Тому їжджу на фронт робити репортажі та інтерв’ю з військовими.
Та після 24 лютого я не могла займатися нічим, крім волонтерства. Спочатку розвозила допомогу на фронт, потім приєдналася до Грузинського іноземного легіону, щоб допомогти їм з рекрутингом іноземців, які приїжджали воювати на боці України. Пізніше ганяла автомобілі для армії разом з іншими жінками-водіями.
Так склалося, що за ці 8 років практично всі мої друзі – військові. Тому я намагалася розірватися на частини, аби допомогти там, де могла.
Друзі гинули на фронті... Це дуже сильно забирало в мене сили. Але я не могла дозволити собі зупинитися. У червні повернулася в журналістику і поїхала на фронт вже, як кореспондентка.
04.03. 2022
“Повінчаю вас з “Бородою”. Бачу вас разом”
…Одна з поїздок на передову змінила моє життя.
Моя колишня колега, зараз пресофіцерка, попросила супроводжувати волонтерську допомогу. Там були рації, тепловізори, приціли – багато тисяч доларів. Ми знайшли водія, завантажилися у Києві – і поїхали під Піски, що неподалік від Донецького аеропорту.
Через комендантську годину не встигли доїхати. Тому волонтери, які дали нам машину, порадили зупинитися у військових вже ближче до сходу, а зранку наступного дня – рушити далі. Ми так і зробили.
Темна ніч. Втомлені, голодні, цілий день в дорозі. Приїхали до якихось військових. Командир з трьома помічниками нас прихистили, розігріли сухпайок і нагодували.
Ми з командиром розговорилися. Я розповіла, що мій колишній чоловік також був військовим. Мовляв, зустрілися на фронті у 2016-му, але невдовзі я залишилася сама з дитиною.
Командир помітив, що я якраз дивлюся на його помічника, який лежить позаду і спить. Каже: “Повінчаю вас з “Бородою”. Бачу вас разом”.
Я тільки трохи засоромлено посміялася. Стосунки тоді були для мене чимось на межі фантастики. Я про це не могла навіть думати. Тим більше, після важкого переживання розлучення мені було важко довіритися чоловікові.
Зранку командир знову почав нас підколювати. “Обміняйтеся номерами”, – наполягає.
Я підійшла до “Бороди” і кажу: “Слухай, ти не звертай на це уваги… Я ні на що не розраховую. Ваш командир прикольний, трішки з гумором».
Ми попрощалися і поїхали з водієм “на передок”. Жодних натяків на якісь стосунки.
4.03 – 26.03. 2022
Мій Петро
…Правду кажучи, зв’язок з Петром я відчула задовго до жартів командира. Коли ми вперше побачились, я ніби відчула його. Дивлюся, як він втомлений спить – і відчуваю всередині, який він добрий, хороший і такий… дбайливий. Між нами відбувся якийсь зв’язок.
До речі, зараз, коли Петро розповідає свою версію історії про наше кохання, вона починається з фрази: «Я, значить, спав і нікого не чіпав» :)
Коли ми з водієм вже хотіли повертатися, я зловила себе на думці, що хочу побачити Петра. Мене це відчуття навіть трохи здивувало, та ми з водієм поїхали одразу до Києва.
Минає декілька днів – мені дзвонить невідомий номер. Я не беру слухавку, а натомість пишу: “Доброго дня, це хто?”. Петро скидає своє усміхнене селфі у формі з підписом: “Це я!”.
Так ми почали переписуватися з робочих моментів. Я ще тоді написала: “Ну слухай, ми приїдемо десь через тиждень-півтора, тому чекайте нас. Тільки щоб прийом був тепліший, ніж попередній».
26.03.-07.05.2022
“Хочу з тобою сім’ю, дітей, будинок, собак, всього”
…За тиждень ми з водієм поїхали знову на фронт. Коли побачила Петра, він здався мені зовсім іншою людиною. У той день якраз отримав чергове військове звання та нагородну зброю.
Ми якось сіли поруч, і він взяв мене за руку. А коли всі розійшлися, сказав: “Я бачу, для тебе це не серйозно і тобі взагалі не потрібні стосунки, але мені здається, що я закохався. А коли я закохуюсь – це назавжди. Хочу з тобою сім’ю, дітей, будинок, собак, всього”.
А я була настільки шокована! Усе, що могла відповісти: “У мене стільки проблем… дитина, кредит на квартиру… і загалом…”.
Сама не розумію чому, але я почала віднікуватися. Зараз пояснюю це тим, що, мабуть, боялася знову відчути біль. У мене вже був військовий. І було вже важке розлучення.
Він сказав, що розуміє і буде чекати стільки часу, скільки мені потрібно. “Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, а твій син – моїм сином”. Ці слова зламали мою внутрішню броню.
…Минуло небагато часу, але він намагався заповнити ті білі плями, яких мені не вистачало в попередньому шлюбі та в самотньому житті. Я побачила, що це чоловік, з яким дійсно можна прожити все життя. Він – надійний друг, партнер, батько для цієї дитини і для наших наступних дітей.
Уже буквально за тиждень, 7 травня, він зробив мені пропозицію в колі друзів. Подарував обручку і коробку, в якій був весільний костюм. Він розробив його і пошив з дизайнеркою, а я про це зовсім не знала! Думала, що це суконька якась, щоб піти розписатися, але ні – це був модний костюм із завищеною талією та з гарним декольте. І за розміром мені підійшов ідеально. Це була фантастика! Звісно, я сказала “так”.
7.03.2022 – 26.05.2022
“Відсвяткували весілля з врятованими біженцями, які стали для нас сім’єю”
Ми хотіли розписатися в Києві, але Петро довго не міг виїхати. Тоді я приїхала до нього, але ми не змогли там розписатися: то в командира не виходило, то не було бланків в місцевому сільському РАЦСІ. Але ми не здавалися. Я розуміла, наскільки для нього це важливо.
Петро хотів влаштувати нам свято у прифронтовому містечку. Організував все: від майстра манікюру для мене – до весільного торту і квітів.
Того вечора ми так і не розписалися, але в нас була прекрасна вечеря в колі “сім’ї”. Ми називали сім’єю біженців, яких військові врятували з передової. Вони нам тепер теж стали ріднею.
Пізніше, 26 травня, Петро приїхав з побратимом до Києва всього на пів дня. І ми нарешті розписалися за годину до закриття РАЦСУ. Минуло лише два з половиною місяці від нашого знайомства посеред дороги “на передок”, а я вже стала дружиною.
26.05.2022 й дотепер
Тепер вони – тато і син
...Мій син не розумів необхідності тата, бо три роки в нього його не було. Завжди поруч тільки мама, няня, дід та баба. І тому ми поступово почали його готувати до нового члена сім’ї.
Від початку повномасштабної війни Мишко був з подругою в Грузії, тому ми спілкувалися з ним через відеозв’язок. Згодом я познайомила його з Петром, і буквально за декілька дзвінків він назвав його татом. Коли забрала сина з-за кордону, ми влаштували спільну зустріч вже разом з Петром. Син його дуже чекав.
Петро приїхав до нас з фронту, вийшов одразу в формі та зі зброєю. Мишко підбіг до Петра – і роздивляється. Вже до вечора він сидів у нього на руках, обіймав чоловіка і кликав гратися.
Зараз вони називають одне одного тато і син. Петро ніби всі три роки життя був поруч з ним. Для мене це якась фантастика, справді.
…Моє життя ділиться на маршрути між Києвом і фронтом. Коли їду на фронт, залишаю сина у своїх батьків. Потім заїжджаю в гості до чоловіка. Коли повертаються – знову до Петра. Потім забираю сина – і їдемо разом до Києва. Тепер так постійно.
Comments