- Історія волонтерів Леоніда та Катерини
Життя – найкращий режисер! :)
Кльово було б побачити цю історію як виставу!
Неділя, 466-й день повномасштабної війни
Квітень, 2022-й
Лео:
Йшов другий місяць після початку повномасштабного вторгнення. За цей час я організував у своєму рідному Дніпрі штаб, де плели маскувальні сітки. Кожного дня приходило багато волонтерів, обсяг роботи був дуже великим. І попри те, що вихідних у мене не було, я вирішив не давати війні ламати плани. За фахом я — професійний актор і режисер, — тому відкриваю свою студію театру та кіно “Альфа” та починаю там викладати. А далі зустрічаю її…
Катерина:
Я сама з Харкова, але через війну була змушена переїхати до Дніпра. Їхала я не сама, а зі своєю донькою Алісою, та все одно відчувала себе трохи самотньо. Розуміла, що добре було б завести нові знайомства. Гортаю якось стрічку в інстаграмі і натрапляю на таргетовану рекламу студії “Альфа”. То, мабуть, був знак, бо я вирішила піти на заняття.
Лео:
Катерина була моєю студенткою, то я і не думав, що в нас щось вийде. Точніше спочатку за це взагалі не задумувався. А потім її усмішка, завжди позитивний настрій, легкість… Це підкупило мене.
Катерина:
Я, до речі, теж не думала, що в нас щось вийде.
Лео:
А тепер жити без мене не можеш:)
Травень, 2022-й
Лео:
Якось я запросив своїх учнів зі студії долучитися до плетіння сіток. На пропозицію відгукнулась і Катерина. Ми щось почали спілкуватися, потім наші розмови ставали все ближчими. Ми дуже хотіли розвиватися, рости далі, допомагати ЗСУ. Приблизно в цей момент я зрозумів, що наші інтереси зійшлися в одній точці, і ми почали зустрічатися. Але тоді зародилися не лише наші стосунки, а й благодійний фонд “Гарнізон”.
Червень-липень, 2022-й
Катерина:
Ми без вихідних плели сітки, постійно говорили про роботу. Але в перервах на обід виходили з Лео на каву чи чай, ввечері він мене проводив додому, або теж запрошував у якийсь заклад. І ось одного дня я прокидаюся і розумію, що мені не вистачає Леоніда поряд. Це був перший місяць літа. А вже в липні ми разом офіційно започатковуємо діяльність “Гарнізону”, де разом плетемо сітки та шиємо бафи. У нас з’являється приміщення, приходять нові люди, розширюємо види допомоги — вже не тільки виготовляємо власноруч, а й робимо збори коштів, закуповуємо все необхідне для військових. Розивається не лише фонд, а й наші стосунки. Бо вже у вересні ми з Леонідом та моєю Алісою починаємо жити разом. Та, як і раніше, розмовляємо про допомогу для ЗСУ і думаємо, що можемо зробити ще.
Червень, рік потому
Лео:
У мене в “Гарнізоні” з’явилось плече, на яке можна спертися — це плече Катерини. В червні 2022-го я цього не розумів, а тепер збагнув. Раніше я нічого нікому не міг довірити, а зараз повністю довіряю Катерині і знаю, що все те, що роблю я, вона також може зробити. Ну і навпаки.
Катерина:
Наш благодійний фонд — наше життя. Правда, ми, по суті, й на побачення не ходили. Мали десь два рази вихідні за весь період, то й часу на особисте не завжди вистачає. Хоч і живемо разом з вересня, досі будуємо наші стосунки. Буває важко. Буває, зриваємось одне на одного, кидаємось різними речами. Та потім все минає і миримось, нас у стосунках тримає також відповідальність перед ЗСУ.
(Не)дизайнерська сітка
Катерина:
До речі, за нашими стосунками стежать навіть за кордоном. Ви, мабуть, бачили фото в ліфті берлінського дизайнера Франка Пітера Вільде? Так ось, 9 постів в його інстаграмі — з нашими сітками. Познайомилися ми з ним через мою подругу. Точніше вона просто кинула сторінку Франка і написала, що є такий чоловік, і що він виставляє фото на підтримку України з різними “луками”. “прикольно було б, якби він сфоткався у нашій сітці”, – сказала подруга. Ми теж подумали, що це класна ідея та можливість знайти більше волонтерів і донатерів.
Франк відгукнувся одразу, як ми йому написали. Домовилися, що сплетемо та відправимо. Удвох з Лео ми зробили сітку метр на два і переслали Франку. Тепер в його інстаграмі фото з нашими сітками, а сам Франк підписався на нас і лайкає дописи:)
Оскільки ми на постійному контакті з ним, то хочемо ще дещо надіслати, але нехай поки це залишається таємницею.
Лео:
Ми з Катериною розширюємо наш “Гарнізон”, але карти поки не відкриваємо. Спочатку ми ж взагалі не знали, як плести сітки. Перший раз натягнув сітку, взяв тканину і почав плести. Дивлюсь потім – а це треба зовсім інші кольори, іншу щільність. Це зараз з досвідом можемо робити сітки будь-якого виду, а тоді було трохи складно. Ні я, ні Катерина до 24-го не мали жодного стосунку до військової справи, тим паче – до діяльності благодійного фонду. Але вона – хороший організатор, я – теж. Я пробивний кант, і вона така ж. Напевно, так і зійшлися. Тепер у нас виробництво вийшло на промислові масштаби. Якщо все буде добре, то відкриємось у Харкові — рідному місті Катерини.
Ми не знаємо, як це — без війни
Катерина:
Ми в цьому плані взагалі якісь задроти. Навіть, коли закінчиться війна, перш за все думаємо не про нас, а як би далі допомагати військовим: як у психологічному, так і в фізичному плані. Хочемо, щоб вони краще адаптовувались до спокійного життя. Звічно, хотіли б десь поїхати, відпочити згодом, але наперед не загадуємо.
Ми взагалі не знаємо, як це бути разом у мирний час, бо познайомились у час війни. Окрім нашої роботи у фонді, Лео працює в театрі і в студії, а я — діловод у військовому шпиталі. Тому до плетіння сіток долучаюсь вечорами, а на вихідних робимо це разом. Нашим стосункам такий графік поки не заважає. Мені легко з Леонідом, ми двоє ненормальні та дивимось в одному напрямку. А ще в Лео гарне почуття гумору, яке мені сподобалося з моменту знайомства. Він взагалі любить пожартувати наді мною. Ось, наприклад, через вік. Мені 37 років, а йому 28.
Леонід:
Так ти сама жартуєш, що в тебе дві дитини — я і Аліса.
Катерина:
А ти мене мамою називав!
Лео:
Вона мене теж підколює. Каже, що я на свої “танцюльки” ходжу.
Катерина:
Та ні, немає такого. Я насправді дуже люблю ходити на його вистави. Лео справді талановитий.
Леонід:
Катерина теж могла би стати акторкою, я давно їй про це казав. У неї гарна зовнішність, вона здібна, гарно комунікує з іншими, схоплює все одразу. От тільки не любить критики. Та їй не дуже цікаво грати в театрі. До студії вона прийшла, щоб знайти друзів. А знайшла мене:)
Я теж став для неї другом, мені це важливо, як для другої половинки. Ми завжди “на одній хвилі”. Не знаємо, що буде далі, але вибираємо жити тут і зараз. А далі – побачимо.
Записала і відчула: Анастасія Стецькович
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Дизайнерка: Ярослава Романюк
Фото: особистий архів героїв історії
Comments