- історія бойової медикині Тетяни та військового піхотинця Андрія
Субота, 460-й день повномасштабної війни
Мені завжди подобалося допомагати людям. У школі я тягла додому бездомних кошенят, допомагала літнім людям. Я завжди була за справедливість - незважаючи на вік, заступалася за тих, кого ображали. Я найстарша з багатодітної сім’ї, у мене ще є 7 братів та сестер, тому почуття турботи загострене з дитинства.
Родом я з маленького селища на Вінниччині, куди війна не прийшла буквально, але забрала з домівок молодих хлопців, моїх знайомих-сусідів. Ще тоді я внутрішньо відчувала свою місію.
Рішення, яке змінило все життя
Після школи я не вступала до університету. Розуміла, що одразу піду працювати. Ким я тільки не була: продавцем, офіціанткою, оператором комп'ютерного набору, управлінцем на відкритті пекарні. Але в душі мені було не спокійно. Кожну професію я поєднувала із волонтерством. Наприклад, на пекарні випікала для хлопців на фронт або долучала власників до зборів.
Весь 2017-18 роки я займаюся волонтерством, особливо гуманітарною допомогою, проводила фінансові збори для місцевого батальйону. Коли ж почалися перші ротації у 2018, я особисто зустрілася із керівником батальйону.
Мені дуже подобалося спілкуватися із їхніми госпітальєрами. Рік вивчала ази надання першої медичної допомоги, особливо тактичної медицини. Одного дня під час чергової гуманітарної допомоги начмед 65-того госпіталю запропонував мені підписати контракт, як бойовий медик. Я хотіла приєднатися до армії заради менших братів та сестер. Вірила, що зможу захистити рідних, буду володіти більшою інформацію, оберігати від біди.
Якби ж я тоді знала, що цей контракт переверне моє життя!
Навчалася вже одразу на ділі, не було багато часу. Я їздила госпіталями в тилу, спілкувалася й навчалася у майбутніх колег. Могла не спати ночами, ніби на адреналіні вдосконалювала свої знання. Хоча мене це і не лякало, але також і переповнювала гордість, що я роблю важливу справу.
Все дуже стрімко розвивалося. За декілька місяців вже у війську я перейшла на позицію старшого бойового медика. Пам’ятаю з того часу лише госпіталі, обличчя поранених, які швидко змінювалися та втомлено усміхалися, як на фотоплівці… Після 10-ти врятованих, я перестала рахувати. Але погляди їхні пам’ятаю дотепер.
Дев’ятий батальйон
… 22 лютого 2022 року. На столі лежить зелена папка. У папці – свідчення того, що я готова приєднатися до Дев’ятого батальйону Вінницької області: результати медкомісії, особова справа, довідка про несудимість. Почала потроху збиратися. А через два дні мої плани, як і мільйонів інших, змінила велика війна.
Я не чекала, доки мене викличуть. До військкомату прийшла сама.
25 лютого 2022 року. Я – мобілізована. Таки у Дев’ятий батальйон.
1 березня я вже викладала курси для мобілізованих бійців у Коломиї, а 11-го забирала поранених з Київського напрямку. Одразу з дороги виїхала за двома важкими пораненими в перший день, як зараз пам’ятаю ці емоції шоку.
Влітку 2022-го з Київського напрямку нас перекинули на Попасну-Бахмут. Одного ранку майже всю роту медиків перемістили на нафтопереробний завод, що неподалік. Я залишаюся одна з рюкзаком на плечах чергувати на Попасному напрямку із другою ротою. І тут по рації передають, що з роти багато наших хлопців 300-тих. Треба рухатися на позицію.
Далі пам’ятаю мало, була на адреналіні.
Їдемо в легковому авто. Перша лінія. Танк обстрілює нас. Ми зупиняємося біля найближчого села, і командир роти наказує спускатися в окоп до хлопців. Слухаюся і застрибую в окоп…
Бачу очі декількох хлопців. Один з них був поряд і говорив до мене. Щось типу, чи я люблю собак, бо він дуже любить; який колір мені подобається. Тоді цей голос мене т-а-ак заспокоював.
Наче з малою дитиною Андрій говорив до мене, але це спрацювало. Декілька годин ми провели під обстрілом танка, а я все відчувала його поряд і ми просто говорили про тварин, про культуру, українську музику.
На щастя, обстріл закінчився. І ми обидвоє повернулися до своїх обов’язків.
Голос з окопу
Восени 2022-го ми стояли за вісім кілометрів від головних позицій. Жовтень був з дуже-дуже сильними дощами, в окопах – море води, хлопці хворіють. Я схилилася над хворим, аж раптом заходить солдат із повністю обмащеним землею обличчям. Сідає поряд, піднімає капюшон і каже: “Танюша, привіт!”.
Андрій? Голос з окопу?
Він застудив вухо і його на кілька днів відправили до нас на лікування. Я розцінила це як знак, що треба все брати у свої руки. Приділяла йому максимум часу, лікувала, ніжно ставилася, капала ліки й не хотіла відпускати. Я відчувала, що наша симпатія росла, але він не робив перші кроки. Не хотів, щоб я привʼязувалася, бо на нашому напрямку були дуже великі втрати.
Виявилося, що Андрій з Франківська. Він був на війні і в 2014-му році. А 24 лютого 2022 року вже в 9 ранку знов був у військкоматі.
Я протримала його на лікуванні так довго, як могла. Але настав момент, що він зміг повертатися на позиції. Андрій виходив час від часу на лінію зіткнення і повертався до мене протягом місяця. І майже кожного дня дзвонив з того моменту, а я чекала знову почути той голос.
“Він живий!”
Минає місяць, як Андрій поїхав на позиції. Я виїжджала за кожним пораненим, якось так траплялося, що кожна евакуація була моя у листопаді. Аж раптом ввечері я почувала себе дуже погано і попросила посестер цього разу без мене.
О третій ночі зриваюся зі сну, ніби щось трапилося. По рації передають, що дуже важкий випадок, скоріше за все, повна ампутація. Мене трусить, я не розумію, що відбувається, але відчуваю, що це Андрій.
Коли нам привозять поранених і моїх близьких знайомих, то істерика завжди більше десяти секунд не триває. Бо я мушу працювати, рятувати їм життя. Тут – руки трусяться, не можу до кінця зрозуміти, що відбувається. Як би там не було, але друзі – це друзі, а кохана людина – трошки по-іншому відчувається.
Я почула лише, що це його позиції і що хлопців накрили. По рації нам передали можливі втрати, тоді й сказали, що у головного піхотинця, тобто в Андрія, стовідсоткова ампутація. Дуже хвилювалася, бо його поранив великий уламок і стояло питання не лише ампутації ноги, а життя.
На другий день нам передають, що він живий! А більше мені й нічого не треба було знати. Сильно стік кров’ю, ледве дихав, але живий! Я взяла машину в начальника медичної служби і летіла в Краматорськ. Шукала його поглядом серед інших поранених, кричала, що шукаю чоловіка, а його вже готували до госпіталізації далі. Знайшла. У нас було всього 5 хвилин і ми встигли обмінятися кількома словами.
Любов варта всього
За декілька днів Андрій написав: “Ногу вже ампутували, ноги немає”. Ми обоє були до цього готові, тому це не стало для нас шоком. У кінці грудня я поїхала до нього в госпіталь, там під крапельницями перед самісінькими новорічними святами ми вирішили одружитися.
Якось ми вийшли на ґанок лікарні й Андрій просто каже : “Нам час вибрати обручки”. Я у відповідь – усміхнулася.
Ми не так довго знали одне одного, але ті моменти, які ми разом пережили, варті всього. 14 лютого 2023 року біля ратуші у Івано-Франківську ми взяли шлюб у РАЦСІ. Його прекрасне місто – тепер і моє місто.
З Андрієм “набулися” після розпису ще місяць разом. Далі я повернулася на позиції, а він — до реабілітації. Морально важко було залишати його самого, але я мусила повернутися на Бахмутський напрямок. Там – незліченна кількість важких поранених, госпіталізованих хлопців.
Андрій ще продовжує реабілітацію, але в нього в планах вже повернутися до бойових дій, як тільки добре стане на ноги. У нас багато друзів і знайомих, які й без двох ніг чи руки після ампутації не покидають службу. Ці плани Андрія також стимулюють. Я знаю яке значення для чоловіка має війна, саме боротьба із ворогом на позиціях. Тож не сперечаюся. Батальйон і побратими його чекають.
Розповіла історію: Тетяна
Записала і відчула: Інна Сергієнко
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Фото: особистий архів героїв
コメント