— історія кохання морського піхотинця Андрія та волонтерки Марії
Війна триває з 2014 року.
Їхньому коханню на два роки менше, ніж війні.
456-й день повномасштабної війни, четвер
“Як Барвінок та Ромашка у вирій літали”
Був кінець 2016 року. Я займалася волонтерством з особистого принципу “Кожен мусить працювати на спільну перемогу. Якщо не можеш воювати – треба допомагати”. Між усіма зборами і відправками час від часу зазирала на Facebook-сторінку “АТОшні знайомства” (здається, так вона називалася). Там переписувались військові з дівчатами, бо всі розуміли: щоб вижити в окопах, їм треба просте людське спілкування. Якось мені “за око зачепився” хлопчина з прекрасним прізвищем Барвінок, і я не змогла пройти повз.
Той пост, який я побачила, був написаний російською. Він писав, що арта працювала цілу ніч, а вони вистояли і живі. Я прокоментувала: “У вас дуже гарне прізвище, воно мені нагадало оповідь Богдана Чалого “Як Барвінок та Ромашка у вирій літали””.
У моїй голові виникла паралель з дитячою казочкою, де вони йшли воювати проти війська царя Осота, проти бур’янів, які на грядочки полізли. От так, як русня до нас “на грядочки” лізе, і нема на то ради. Я про це подумала, посміхнулася сама собі і… попросилася у друзі.
Він прийняв мій запит тільки наступної ночі. Я якраз якусь свою документацію дописувала. Отак і почалося спілкування. Так я дізналася, що він служить у морській піхоті і був у найбільшій… ну, так би мовити, дірі, тобто, “на нулі”. Слово за слово – і ми переписувалися з першої ночі до четвертої ранку. По настрою повідомлень мені було зрозуміло, що це спілкування трішки повернуло його до життя. Ну, а я рада старатися! Розуміла, що для нього це можливість не зійти з розуму, зрозуміти, що з війною життя не закінчується і що за його плечима стоять цивільні люди.
Він говорив “Я воюю за те, щоб дівчата могли якось продовжувати працювати, продовжувати вчитися, доглядати дітей”. У перші ж дні він почав переходити на українську мову.
600 повідомлень за 6 днів
Він практично з першого дня знав, що в мене є донька і що я за нього старша на вісім років. Наша переписка була дуже активною, а через 6 днів він мені сказав: “Слухай, давай я в найближчу відпустку приїду, і ми одружимося!”. Ми посміялися, що направду трохи божевільні.
Якось Андрій запитав, чи не маю я якихось виходів на волонтерів, а я кажу: “Ти вже знайшов, кажи, що треба”. Він розповів, з якого він підрозділу і що їм необхідно.
Ну, а волонтери – це ж павутина, яка між собою спілкується значно краще, ніж іноді в нас Міністерство оборони комунікує один з одним. Відповідно, я буквально через пів години вже знала, що дійсно існує такий підрозділ, дійсно він там стоїть, дійсно в них там та чи інша ситуація, і почала збирати все те, що їм було потрібно.
Особисто для нього у посилку я вклала термуху. Це був як спосіб сказати йому: “Я про тебе дбаю”. Якщо я розраховувала на нього і дякувала йому за те, що можу спати в себе вдома в ліжку, то відповідно і він міг на мене розраховувати і знати, що він принаймні буде спати там в сухому спальнику, а якщо намокне – матиме в що переодягнутися.
Листування чи фото були лише у месенджері. Спочатку я до нього ставилася, як до брата, чи до хорошого знайомого, якого знаєш мільйон років.
За ці шість днів ми написали одне одному, якщо вірити лічильнику месенджера, більше, ніж шість сотень повідомлень. Ми на відстані пили разом каву. Тобто, одночасно її робили і пили з такими думками, що п'ємо її разом. Внутрішнього ресурсу у мене було дуже мало, але від наших розмов він поповнювався і у мене, і у Андрія.
Йому, як і кожному військовому, підтримка була потрібна і важлива. Андрій пішов в армію свідомо, в березні 2016-го, добровольцем на контракт в морську піхоту. І от в жовтні 2016-го року вони стояли на нулі, його побратими гинули, і ми говорили дуже багато про те, що та кого ця війна забирає у нас. Я була йому психологом чи близьким другом. Розуміла, що краще поговорю з ним, ніж він має піти десь напитися, щоб заглушити в собі це все.
Здебільшого ми спілкувалися вночі, бо у нього були чергування. Я спеціально наводила будильника, вставала і йшла на кухню, щоб поговорити з ним. Ми дуже багато говорили про освіту , про те, хто чим займався до війни і які мав плани. Тоді, у 2016 році, війна виглядала зовсім інакше, по-іншому сприймалася. Навіть от з наших розмов і з його переживань, зараз я прекрасно розумію, що це був
зовсім інший тип війни, коли було значно менше озброєння, менше підготовки, менше всього. І треба просто було “виїжджати” на внутрішніх силах та мотивації.
Вже потім він мені казав, що я йому – справжня мрія. Мрія кожного військового про надійний тил вдома, про підтримку.
Напиши Марічці, що все добре, що живий!
Наша історія продовжувался. Минуло кілька тижнів і якось вранці він пише: "Слухай, нам потрібна автівка. Ти могла би знайти щось недороге, а ми би скинулися і викупили? На передовій нам не з руки машину дешеву в інтернеті шукати".
У них було 6 позицій. І якщо за периметром пройтися, тот це буде 11 кілометрів. А їм потрібно було підвозити боєприпаси, провізію возити.
“Машини я ще не шукала”, – думаю собі. Цього ж вечора телефоную Андрію і кажу: "Є машина реанімації від знайомого. Приїжджайте та забирайте". Його це дуже вразило, кілька разів перепитував чи я не жартувала, що знайшла автівку.
Насправді, це не я така крута. Це так склалися зірки, що я просто знайшла людей, у яких вона була, і вони повірили мені що саме Андрію треба це авто більше ніж іншим. Він приїхав до Львова забирати, і так ми вперше з ним побачилися наживо.
18 листопада вони з колегою були тут. Андрій їхав з температурою 39. як потім з'ясувалося, у нього було запалення легень. Він не розумів, чому всі в потязі ходять в майках, а йому холодно в куртці. На під'їзді до Львова він хотів вийти на станцію раніше, проте побратим спіймав його за комір і затягнув назад в купе :)
До слова, потім цей хлопчина в нас на весіллі був дружбою. Андрій йому казав, що якби не він – то так би й утік від першої зустрічі зі мною.
Андрій вийшов на вокзалі у Львові. Весь такий високий, статний, красивий, у формі, в чорному береті морської піхоти. Звичайно, я була щаслива його бачити. На першому побаченні була певна напруженість та ніяковість. Того ж вечора у Львові був концерт моїх друзів, і ми не могли його пропустити – я привела Андрія на виступ гурту “Тінь сонця”, а це, до слова, його улюблений гурт. Пісня “Меч Арея” була особисто присвячена їм з побратимом. Разом з піснею вони почули і подяки фронтмена гурту. З того часу ми часто ходити на концерти до друзів.
Одразу після повернення Андрія поклали у госпіталь із запаленням легень. А його колега розказав усім про мене, тож вони вирішили його на мені оженити. Хлопці навіть після бою нагадували йому: "Напиши Марічці, що все добре, що ти живий".
Плавненько-плавненько, наші стосунки розпустилися, як квіточка розпускається. Я – не юна дівчинка, тому оцінювала наше спілкування реально. Стосунки наші з'явилися не в моменті, не з першої зустрічі. Вони зароджувалися довго. Це вже були дорослі обговорення, розуміння, хто є хто, в кого які є пріоритети і погляди на життя.
Собака, рейтузи… що хоч роби!
Якось мій знайомий шукав хороші руки, щоб прилаштувати собак. Собак списали "за віком" з військової частини. Розповіла Андрію і він був ледь не першим, хто захотів забрати одну з них. Так у нього з’явилася Бірма. Вона стала справжнім бійцем і частиною його команди, і, найважливіше, що саме тварини є найкращими реабілітологами для бійців. Вона була не лише другом військових, а навіть стала зіркою — про неї є кілька репортажів. :)
Тож, вийшло так, що у листопаді він приїжджав за машиною, а в березні – за собакою. Так ми побачилися вдруге. Цього разу в нас було трохи більше часу – ми гуляли та спілкувалися кілька днів. А вже в травні я поїхала до нього в Одесу.
Їх виводили в ППД, і ми з донькою поїхали до нього додому. Він мене мав зустріти на вокзалі. Але там же, на вокзалі, нас зустріли і його мама, і тато, і бабця, і дідо… А я з потягу вийшла у рейтузах! :) Що хоч роби! Хоч вдавати, що то не я. Андрій був впевнений, що вони чекатимуть вдома. Тож вийшла така от незграбна несподіванка :)
Притиралися, аж іскри летіли!
Потім у нього змінювалися одна ротація за іншою, а я тільки адреси міняла на посилках. Ми були разом, хоч і далеко одне від одного. За характерами – два вулкани. Подекуди на нашому шляху було не завжди добре, али ми працювали над собою, над стосунками.
Ми не просто притиралися, а аж іскри летіли! Проте завжди діяло правило – посвареними спати лягати не можна.
Коли Андрій познайомився з моєю донькою, то за якийсь час вона сказала фразу: "Прибився, прижився, і тепер він наш!". Їй тоді було 8 років. Як сказала, так і є.
Вони дуже гарно поладнали між собою. Андрій страшенно любить дітей. Навіть до нашого одруження коли він подавав документи про склад сім'ї, то вказував моє ім'я-прізвище і писав, що у нього донька. Він дистанційно перевіряв уроки, дбав про неї навіть тоді, коли був не поруч. Фактично, ми давно вже були родиною, але без офіційного “штампу”.
Ми одружилися в 18-му році, бо я довго не погоджувалася. Один раз я вже заміж сходила, більше й не хотілося. Тож спочатку ми мусили зрозуміти, що ми вживемося разом.
Освідчення в мене було прекрасне. На той момент ми фактично жили разом – всі свої відпустки він проводив зі мною, а не вдома. Чоловік підійшов до мене на кухні і сказав, що нам давно пора одружитися і він чекає на мою відповідь. І я сказала “так”.
Зі смішного, напередодні одруження його командир не хотів відпускати, мовляв, поїдеш лише зранку. Тож Андрій вечорі втік через паркан з думкою: “Що буде, те буде”.
Щоб отримати вище звання, він підписав ще один контракт. Не сказав мені про це спочатку. Коли я дізналася, у мене була істерика - за 8 років служби в ЗСУ він вдома сумарно був лише півтора роки. Але за цей час разом ми ще й сина народити встигли: наш малий народився в жовтні 2019-го.
Тимчасове мирне життя
Синові було півтора роки, коли у Андрія закінчився черговий контракт. Він вирішив не продовжувати і повернутися у цивільне життя, ростити дитину, поправити здоров'я.
Я реставрую вітражі, така дуже-дуже мирна професія. Навчила Андрія простим процесам і практично рік він працював зі мною у майстерні. Ми бачилися 24 години на добу і ледь не сім днів на тиждень. Андрія постійно тригерили різні речі, що повертали його до трагічних спогадів війни. Він почав страшенно пити. Я зрозуміла: якщо нічого не міняти, то він просто зіп'ється і зірветься. Ми вирішили терміново придбати автівку. Йому довелося сісти за кермо і возити мене, дитину, тож мусив бути завжди тверезим. Так він тримався.
А потім я його затягнула до себе в організацію допомоги ветеранам АТО «Фенікс» до психолога. Кажу: “Тобі нічого це не вартуватиме, психолог не поб'є, не покусає, сходи поговори”. Він дуже не хотів, але погодився, бо про “Фенікс” він вже давно знав – ще у перший його приїзд у нас вийшов досить веселий момент. Я покликала його у цей центр, проте не сказала, що він розташований на території психіатричної лікарні. Там просто було окреме приміщення, орендоване центром допомоги воїнам. Ми заходимо в браму і він бачить напис “Психоневрологічний (щось там) диспансер”. Одразу: “Куди ти мене привела?”. А там його нагодували, дали одяг, ще якісь військові речі… Після того він завше жартував, що його кохана в перший ж приїзд завела його в псіхушку, але там його не прийняли.
В цьому центрі багато АТОвців, масажі, спортзали, годують, Андрій розслабився. Тож, пішов до психолога раз, другий, третій пішов, потім втягнувся і на постійній основі туди вже ходив. Після роботи зі мною в майстерні та відвідування Центру реабілітації Андрій сказав, що хоче на базі цього центру відкрити виробничу майстерню для трудотерапії. Цей соціальний проект повертав би військових до життя після травм. У нас все було майже готове, але ж почалася повномасштабна війна, і проект зависнув.
В лютому 2022-го ми якраз були в його батька вдома в Одесі. У батька був День народження, було замариноване м'ясо і 24-го ми мали смажити шашлики. Проте зранку 24-го нас розбудили дзвінком: “Андрюха, збирайся, війна почалася!”
Чоловік почав дуже швидко збиратися. Виявилося, що він ще той хом'як: свого часу, де була можливість, він скуповував усе, що міг. У нього було кілька комплектів бронежилетів, різноманітна амуніція, рації... Я навіть не знаю, як усе те називалося. Жартувала, що він винесе гранатомет з того підвалу :) Дивилася на ці збори та пила каву. Раптом пролунав звук, як ніби вагони один до одного приєднують. Я навіть не відреагувала. А він за долю секунди схопив дитину, огорнув собою, як клубком, та скотився у підвал. Виявилося, то був приліт.
Після цього Андрій вирішив того ж вечора завезти нас додому до Львова і тільки тоді їхати боронити країну. Через кілька днів у Львові він дочекався з-за кордону своїх побратимів, які поверталися на оборону країни, і поїхав разом з ними відразу на полігон, оминувши оті всі черги в воєнкомати. Уявіть, як там втішилися, коли до них прийшли вісім морпіхів зі злагодженим бойовим досвідом. Вони були “першою партією”, кого відправили на Схід десь під Харків.
Весь цей час ми кохаємо на відстані. Війна зараз відрізняється від війни у 2016. Зараз набагато більша загроза життю, гірше зі зв'язком, все зовсім зовсім інше. Важко, проте почуття стали ще сильніші. Кожен ранок ми починаємо зі слів любові і закінчуємо ними день. Єдине, що змінилося – це те, що раніше ми говорили тільки удвох, а зараз по відеозвязку усією родиною.
Андрій важко переживає, що на фронті гинуть найкращі. Ревні патріоти та цвіт нації не встигають залишити нащадків. Тому він хоче, щоб українські діти продовжували народжуватися: Україну треба не тільки відвоювати, але ще й треба, щоб хтось потім її відбудовував. Андрій наполегливо хоче ще дітей, каже, що ми маємо залишити нащадків замість тих побратимів, які не залишили по собі нікого. Наразі це поки лише в планах на майбутнє, але ми з ним домовилися, що майбутню нашу дитину назвемо іменем його побратима.
Розповіла історію: Марія Барвінок
Записала і відчула: Анна Максимова
Літературна редакторка: Вікторія Ткачук
Фото: особистий архів героїв
Comments