Історія футбольного коментатора Вадима та спортивної журналістки Марини
Запальні та спортивні серця
Понеділок, 768-й день повномасштабної війни
90-ті, «Металіст» і журналістика
Кінець 90-тих, сіра вулиця з будинків-квадратиків як в грі «Тетріс», де-не-де виглядають молоді зелені дерева. Вітражні вікна. Шумний ринок. Рідний сміх чужих бабусь, які завжди пригощали мене яблуками. Зараз здається, що все це було в якомусь іншому житті.
Пригадую, лечу через район на тренування в «Металісті». У сумці — затерті кеди, в голові — великі надії на футбольну кар’єру. Грав я досить погано, але від футболу мене не могли відірвати. З п’яти років разом з татом дивилися матчі щовечора, він був палким шанувальником українського футболу — саме через нього я й потрапив на поле. Уся країна тоді вболівала за Шевченка і Реброва, ми з батьком не стали виключенням.
Футболістом мені точно було не стати, але й математику я ненавидів. Шукав у рідному Харкові, де не викладають точних наук, так вступив на журналіста. Ще й влітку зламав ключицю. Догрався, коротше. Хотів продовжувати «жити спортом», тому влаштувався на обласні Харківські новини, де почався мій шлях у журналістиці.
Десь на Слобожанщині у цей час Марина захоплювалася спортом як хобі. Допитливий Овен вже з дитинства проявлявся у ній, тому органічно тягнулася до мікрофону. Саме через декілька років мене це зачепило за живе.
Перший тайм, вона і шаурма
2014-й став трансформаційний для нашої країни, що зачепило журналістику. «Перший національний» став «Суспільним», російські топ-менеджери тікали з України, а в цей час я отримав запрошення долучитися до спортивної редакції «Суспільного». За один день зібрався і БАЦ! Вітаємо в Києві!:)
Я був голодний до роботи, відчував відповідальність перед футбольними фанами. На щастя, свій перший матч я коментував з хорошим другом Олександром Тенгаєвим. Це був Чемпіонат Світу 2014 року — Іран-Нігерія. Насправді гра була з біса нудна, але не для мене! Трусило неймовірно. Перший ефір як перший секс — хочеться, щоб дозволили зробити це ще і ще раз. Повертаючись у свою кімнатку на Троєщину я літав на хмарах ейфорії, що навіть дорогу не пам'ятаю того дня.
Такий же стан я почав відчувати, коли у колективі раптом з'явилася Марина. Прийшла на практику й одразу всіх зачарувала, за нею бігали усі молоді журналісти редакції. Мені вдалося виграти конкуренцію у чесному бою — наші погляди часто сходилися і я розцінив це як натяк.
Тому перший крок зробив як вихований джентельмен. Літнього вечора ми були дуже голодні після роботи, шукали на околицях каналу щось поїсти й пішли на шаурму біля метро «Дорогожичі».
Робота, Збірна і економія(ка)
Ми працювали разом допізна, бралися за всі проєти і реально жили спортом. Дивилися всі матчі на світі, тож не дивно, що я вирішив запропонував жити разом. Ну, а що? 😊Марина довго відмовляла, але, все ж таки, їй шкода було відмовлятися від економічно вигідної пропозиції 😊
Усі зароблені гроші ми одразу витрачали на подорожі: чи то «лакшері» відпочинок на Сицилії, чи лоукост до Відня чи інтерсіті у Харківську область для риболовлі на озері. Ми хотіли прожити цей досвід разом: я складав маршрут, а Марина відповідала за комунікацію.
Спортивні вершини нам також одночасно відкривалися. Я почав працювати на «Мегого» і у медіа службі футбольного клубу «Шахтар». Марина ж закріпилася у званні найкращих молодих спортивних журналісток і часто відвідувала виїздні матчі з каналом «Х-спорт». Разом ми ще зустрічалися у роботі на матчах Збірної – це були дуже особливі ігри для нас.
Другий тайм, «Україна-Ісландія» і гооо…ой, тобто — ТАААК!
У вересні колеги під час матчу збірної проти Англії запитали чи не хочу зробити пропозицію Марині у прямому ефірі. Я тоді був не готовий, завагався і відмовився. Але ідею почав прокручувати у своїй голові.
Майже півроку прокидався з цією думкою, готувався освідчитися на матчі «Україна-Ісландія». Березень, вся команда вже знає, а я в пошуках оператора, бо тільки їм можна довіряти цінний вантаж, каблучка мала чекати Марину в Польщі, де й мала відбуватися гра. За шість років стосунків я вже знав розмір і всі її думки, але хвилювання не меншало.
Без Марини я вдома сидіти сам не міг, аж накривав рівень напруги. Зробив собі нотатки: які головні слова планував озвучити, але у моменті все забув. Найбільше хвилювався саме за включення і технічні моменти. Останньої хвилини я забув про мікрофон і за 5 секунд до включення знайшов. Але все вдалося!
Як зараз пам’ятаю її великі очі повні сліз! Відкриваючи коробочку із каблучкою Марина вже все зрозуміла і зачарувала усмішкою. У той час нас бачили мільйони, про нас говорили соціальні мережі ще тиждень — крім її очей, тоді насправді не бачив нічого. Після такого емоційного злету натхненно відкоментував переможний матч і полетів додому. Через навантаження Марини ми зідзвонилися вже вночі й могли обмінятися емоціями. Говорили, говорили, говорили вже не про гру, а про нас.
Зараз готуємося до чемпіонату Європи, дивимося футбол разом із нашою кішкою. Ми вже давно живемо як сім’я, хочемо її збільшувати тепер. Неспішно готуємося до сезону риболовлі, хочемо подорожувати мирною рідною Слобожанщиною. Війну ми зустріли разом у столиці, трохи втомлені після Олімпіади, але швидко починули у роботу.
Я відкриваю нові грані коментування матчів й починаю із дзюдо. Марина займається розвитком YouTube-каналу, записує інтерв’ю про футбольний світ у відомих людей та військових. Дружина продовжує організовувати футбольні волонтерські збори із розіграшами автографів легенд футболу, наприклад із Андрієм Шевченком. Я її підтримую в усьому.
Мріємо про перемогу, у цьому випадку не футбольну, знову відвідати фінал «Ліги Чемпіонів» в Україні, як у 2018-му, та піти на футбол у Маріуполі.
Зараз ми чекаємо восени на маленьку принцесу, готуємося до зустрічі й поповнення у нашій спортивній сім’ї. Загадуємо сімейний відпочинок у мирному Криму.
Розповів історію: Вадим Шевякін
Записала і відчула: Інна Сергієнко
Літературна редакторка: Христина Біляковська
Фото: особистий архів Вадима та Марини
Comments