Історія військового Євгена і реабілітологині Марії
Мій новий вішліст:
1. Покататися на атракціонах в Вінниці.
2. Скуштувати Женін суп.
3. Полетіти в Париж
(або купити квартиру в Києві).
4. Поплавати у Черепашинському кар’єрі.
П'ятниця, 968-й день повномасштабної війни
Час зупиняється… Саме зараз приходить розуміння, що життя може обірватися будь-якої миті, що я людина, і моє серце стукає в унісон вибухам. Навколо хаос, а перед очима – горизонт. Прислуховуюся до себе… Емоції вимкнулися. Обстріли тривають близько 4 годин, всередині шалена суміш: інстинкт виживання, адреналін у крові і чітке розуміння того, що в центрі цього хаосу досі лишаюсь я. 12 годин евакуації, сильне бажання заплющити очі, але ще сильніша – жага до життя.
Перші емоції, які відчуваєш після ампутації кінцівки – шок і біль. Цікаво, чи можна вважати «біль» емоцією? Не знаю, але вона знаходиться в найглибших шарах свідомості, і навіть попри це, перекриває радощі і страхи, які перебувають на поверхні. Настав час думати про те, що ж буде далі…
Окей, гугл?
Порада №1: Важливо навчитися приймати зміни та знаходити нові цілі й радощі в житті, навіть через прості, але важливі моменти.
Женя: Того дня пацанів повезли від реабілітаційного центру на більярд, щоб розслабилися, переключилися трішки, ну от вони мене і підхопили. Ми лежали у лікарні разом. Я там був місяці чотири, хлопці – трохи менше, так і здружилися.
Маша: А я працюю реабілітологом в центрі протезування, і вийшло так, що супроводжувала хлопців до клубу. Я після нічної зміни, втомлена, зовсім не мала бажання нікуди їхати. Але, як часто буває, мене все ж таки вмовили. «Маша, поїдь, розвієшся», — казали в реабілітаційному центрі. У більярді я вже думала лише про те, щоби сісти десь у кутку й відпочити. Коли приїхали, всі були в піднесеному настрої, хлопці сміялися, змогли переключитися хоч на трохи. Женя перший підійшов до мене. «Давай з нами, Маша», — сказав усміхаючись. Я тільки махнула рукою: «Та ні, я краще посиджу». Але він не здавався, кілька разів намагався мене вмовити, і кожен раз я лише хитала головою.
Женя: І от, поки я взяв коктейль, повертаюсь — а вона вже біля столу. Стоїть з києм, усміхається і грає. У мене аж усмішка з'явилась: «Погодилася!»
Маша: А в кінці нам треба було зробити маленький фотозвіт…
Женя: Усі посідали на більярдний стіл, сміємось, щось там жартуємо. Я дивлюсь на Машу і кажу: «Йди до нас»…
Маша: А мені щось так не хотілося...
Женя: Ще раз кажу: «Маша, не видєлуйся, йди, сфотографуємось». Вона так всміхнулась, підійшла. І я просто взяв і міцно пригорнув до себе. Це і була наша перша зустріч.
…Окей, гугл, давай ще щось…
Порада №2: Не приховуйте своїх емоцій і приймайте допомогу, усвідомте важливість реабілітації.
Маша: Ми тоді побачились лише раз, коли на більярді були, і все — далі не спілкувались. Я після того поїхала на курси. Коли повернулась, мій перший день на роботі після навчання. Сиджу в спортзалі, як завжди, чекаю, поки зранку приїдуть військові, щоби почати роботу з ними. Сіла на лавочку, втомлена, думки ще після курсів. І тут заходить Женя. Бачу, одразу мене помітив, підсідає поруч: «О, привіт! Як ти, що ти?» — почав розпитувати, розказувати про себе.
Женя: Я почав розповідати їй, як ми з хлопцями на атракціони у Вінниці ходили, показував відео на телефоні. Просто хотілось якось розвеселити її. І от, коли ми трохи поговорили, вона серйозніша стала. Каже: «Женя, час на коврик. Займатися будемо?» Я спробував віджартуватися, як завжди, мовляв, «та мені краще погуляти, ніж ці вправи робити». Але Маша була непохитна: «Ні, реабілітація важлива. Давай, починай.»
Маша: Записала його до себе в групу і ми почали працювати, стали більше спілкуватися.
Женя: Я тоді ще не розумів, наскільки це все необхідно. Думаю, як і багато хто після поранень, хотів гуляти, без цієї рутини реабілітації. Казав, що, якщо в мене немає ноги, то я не можу бути активним. А Маша не давала мені спуску.
Маша: Так, я тоді йому так і сказала: «А в мене руки немає, то й що?»
Женя: Вона постійно нагадувала, що це важливо, що без цього я не відновлюсь так, як треба.
… Такс, дякую, давай спробуємо щось ще…
Порада №3: Дозвольте собі розслаблятися та насолоджуватися моментами. Інколи саме вони стають кроком до відновлення.
Маша: Я тоді була в лісі, гуляла з собакою, і мені зателефонувала волонтерка та попросила, щоб хлопці приїхали на свято, яке готували на підтримку військових. Обіцяли шашлики та гостину. Я зателефонувала черговій медсестрі, переповіла прохання. Той ліс якраз виходить на дорогу, що веде до Протезного центру. Час від часу ми з собакою заходили туди до хлопців — вони дуже любили тварин, завжди раділи. Іду я собі, закінчила розмову, а тут якраз після дощу, собака вся в болоті. І думаю: «А чому б не запросити їх на свято особисто?».
Женя: Коли Маша проходила повз будівлю, я якраз сидів собі в кабінеті медсестри. Дивлюся у вікно, аж тут бачу її з собакою! Ну, думаю, все, мені треба виходити! А Наташа, медсестра, тільки дивиться на мене і каже: «Ну що ти чекаєш? Іди вже до неї!». Я тільки всміхнувся у відповідь, швидко глянув на неї ще раз — і бігом назустріч! Вже тоді я зрозумів, що це все не просто, що сподобалася. Сильно.
Маша: І ми сиділи на лавочці, спілкувалися, виходить Наташа і каже до Жені: «Ну то їдь на захід».
Женя: А я відразу сказав, що без Маші не поїду.
… Дякую, гугл, можливо інше?
Порада №4: Дозвольте собі новий досвід і відкривайтеся новим можливостям. Такі моменти приносять радість і допомагають поступово відчути себе частиною життя знову.
Маша: Було це десь середина червня. Ми тоді були недалеко від села, біля Черепашинського кар’єру, де всі ходять купатись. І тут Женя каже: «Їдемо на кар’єр попірнаємо?». А я йому відповідаю: «Так у мене ж ні купальника, нічого немає, як я піду?». Він усміхнувся і каже: «Зараз щось придумаємо».
Женя: Сідаємо в машину, їдемо до кар’єру. Це ж село, тому знаходимо там маленький магазинчик. Вона купує не купальник, а просто білизну, щоб змінити, і все — готові купатись. Поплавали, повеселились. А потім якось розговорились, і я їй кажу, що в соцмережах мене важко знайти, бо підписаний так, що не відразу здогадаєшся.
Маша: Думаю, що ж це за проблема така, що його ніхто знайти не може? Чисто з цікавості вирішила пошукати. Ввожу його ім'я — і одразу знаходжу. Там кілька акаунтів було, і його зразу помітила. Додала в друзі, і так почали спілкуватися ще більше.
… Ага, гугл, наступне…
Порада №5 Навчіться сприймати себе такими, якими ви є. Людина – це значно більше, ніж просто тіло. Людина – це персональний світ, який ходить поруч.
Маша: Ми з Женею вирішили вийти прогулятися. Це було влітку, я в легкій сукні, Женя в шортах, йому ще тоді не поставили протез і наша пара привертала увагу оточуючих. Мабуть, для них це виглядає незвично: іде дівчина без руки поруч із хлопцем на милицях, у якого немає ноги.
Женя: Для Маші це, здавалося, було зовсім буденним — вона звикла жити так від народження й не зважала на погляди людей. Проте для мене, з моєю свіжою раною, це був новий досвід, непростий і трохи болісний. Але її впевненість і спокій так мене вразили.
Маша: Для мене це давно стало звичним — я народилася такою, і навчилася просто не звертати уваги на реакцію інших.
Женя: Відтоді ці прогулянки для мене стали більше, ніж просто вихід на вулицю. Я знав, що поряд людина, яка бачить мене справжнього і не збирається залишати.
…Яка порада буде далі?
Порада №6: Станьте підтримкою для близьких людей, надавайте їм сили для починань.
Женя: Одного разу Маша розповіла мені, що дуже хоче повернутися до спорту. Вона сказала, що колись займалася професійно, була навіть у збірній України з метання списа. Їздила на чемпіонати Європи та світу.
Маша: Але потім почалася війна, і я отримала травму, яка зупинила мою спортивну кар’єру. Досі не можу метати спис, хоча так хотілося б. Тоді мені запропонували роботу реабілітологом у протезному центрі, оскільки в мене теж є вада (немає передпліччя лівої руки), то хлопці швидше і легше йшли на контакт і я ще паралельно працювала тренером у дитячій спортивній школі.
Женя: Я тоді слухав її й просто захоплювався: людина має мету, хоче займатись спортом, і не зупиняється навіть після таких складних обставин. Подумав, що ось це дівчина з сильним характером, яка знає, чого хоче. І я зрозумів, що таку людину треба підтримувати.
Маша: Якось я сказала Жені, що хочу займатися штовханням ядра. Спочатку це виглядало просто як мрія, бо раніше в програмі Олімпійських ігор ядра не було, а я мала досвід лише з метанням списа. Але мені завжди подобалося штовхання ядра, воно у мене виходило, і коли цей вид нарешті включили в програму, я відчула, що хочу спробувати. Хоча через травму й перерву в спорті я відставала на два роки.
Женя: Маша спершу дуже сумнівалася, чи варто залишати основну роботу, бо це означало б відсутність стабільної зарплати.
Маша: Ми тільки почали жити разом з Женею, і я не була впевнена, як це вплине на наші фінанси. Сказала йому: «Женя, ти ж розумієш, що це значить? Не буде стабільної зарплати». А він просто подивився на мене й сказав: «Якщо хочеш повернутися в спорт — кидай роботу. Якось впораємось».
Женя: Вона дуже хотіла повернутися в спорт, і я її підтримав у цьому, як тільки міг. Я сказав: «Звісно, треба пробувати. Займайся ядром, якщо це твоє». І в той момент я точно знав, що щось з цього вийде. І не помилився:)
…Дякую, гугл, знайди ще щось…
Порада №7: Навчіться жити моментом і усвідомлювати цінність кожної миті.
Evgenijbuksha: Ну що, вийдеш за мене, Маріє?
Mariiashpatkivska: Так.
Evgenijbuksha: Зробимо тихенько, щоби не на весь світ?
… Гугл, давай далі…
Порада №8: Діліться своїми емоціями з людьми навколо. Вони допомагають зникати самотності.
Маша: Вийшли ми з розпису, і тут мені дзвонить моя колега. Каже: «Слухай, у нас тут волонтери м'ясо привезли для хлопців, будемо шашлик смажити. То приїжджайте з Женею до нас!»
Женя: Ми ж нічого особливого не планували. Тож поговорили і таки поїхали до них.
Маша: Приїжджаємо, а там – будинок, і за ним – невеличка зона відпочинку — лавочки, столик. Колеги кажуть: «Іди туди, там вже всі сидять, шашлик починається».
Женя: Ми заходимо, а там увесь колектив, хлопці, з якими я лежав — всі нас чекають з кульками, квітами, тортиком. Як тільки зайшли, почали кричати: «Вітаємо!» Зробили нам таке міні-свято.
…Можливо є щось щось?...
Порада №9: Іноді переживання за близьку людину додає сили не тільки їй, але й вам.
Женя: Я дивився її виступ на Олімпіаді у їдальні нашого центру. Там є великий телевізор, і ми всі зібралися перед ним: колеги, начальство, протезисти, реабілітологи, хлопці з реабілітації — вся наша команда. Всі разом.
Маша: Мені потім відео хлопці надсилали, як всі разом дивились мій виступ. Як виборюю срібло. Щойно я вийшла із сектора та мала змогу взяти телефон в руки, Євген відразу подзвонив. Я відчувала його підтримку.
Порада №10: Кожна порада працюватиме тільки тоді, коли в неї будуть вірити.
sandrakolisnuk: Добрий день, мене звати Саша, можливо моє повідомлення загубилося? Але я дуже хочу почути вашу історію, тому вирішила нагадати про себе)
Mariiashpatkivska: Добрий день, вибачте, повідомлення дійсно загубилося за привітаннями, в нас в цей день саме було весілля. Ми хотіли, щоб було тихо, а вийшло – тихенько на всю країну)
Замість дисклеймера:
В цій історії немає жодної дати чи прив’язки до часу, бо на кожне питання про це, Марічка та Євген називають різні варіянти, потім дивляться один на одного, усміхаються та починають згадувати, коли ж це було насправді. Вони самі собі обрали дату початку стосунків та дату першого «Кохаю». На питання «Чому так?» відповідь дуже проста. Бо в їх історії головне не дати, а почуття. А коли що відсвяткувати – вони вирішать самі.
コメント